Крадійка книжок - Маркус Зузак

Згадуючи минуле, Лізель не бачила в цьому нічого страшного. Можливо тому, що до того часу, коли вона почала писати в підвалі свою історію, трапилося дуже багато інших речей. В розумінні Лізель те, що мер з дружиною відмовилися від послуг Рози, аж ніяк не підпадало під категорію «не пощастило». І це не мало жодного стосунку до схованого в їхньому домі єврея. Причиною стало ще більше війни. У той час, однак, Лізель сприймала їх відмову як покарання.

Усе почалося десь за тиждень до 24 червня. Лізель, як завжди, вишукала серед сміття газету для Макса Ванденбурґа. Вона сягнула рукою в бак, коли минала Мюнхенську вулицю, і запхала свою здобич під пахву. Коли вона передала газету Максу, він, почавши її читати, звів погляд на дівчинку і вказав на фотографію на першій сторінці.

— Хіба це не той, кому ти носиш прання і прасування?

Лізель відійшла від стіни. Поряд з Максовим малюнком мотузяної хмари і сонця, що стікає, вона шість разів написала слово «суперечка» .

Він передав їй газету, і дівчинка підтвердила.

— Так, це він.

Лізель взялася читати статтю, у якій цитували мера, Гайнца Германна, який сказав, що, хоча війна й просувається блискавично, мешканці Молькінґа, як і всі інші свідомі німці, повинні вдатися до відповідних заходів і підготуватися до можливих важких часів.

— Ніхто не може знати напевне, — зазначив він, — що в наших ворогів на думці і як вони спробують нас ослабити.

Через тиждень мерові слова принесли свої гіркі плоди. Лізель, як завжди, прийшла на вулицю Ґранде і читала «Свистуна» на підлозі мерової бібліотеки. Мерова дружина не проявляла жодних ознак ненормальності (а якщо по правді — жодних додаткових ознак), доки Лізель не підвелася, щоб іти додому.

Цього разу пропонуючи дівчинці «Свистуна» , жінка наполягла, щоб вона його взяла.

— Будь ласка. — Вона майже благала. У тендітній руці вона міцно стискала книжку. — Візьми її. Будь ласка, візьми.

Лізель, зворушена дивакуватістю цієї жінки, не хотіла ще більше її засмучувати. Книжка у сірій обкладинці із ледь пожовклими сторінками потрапила їй до рук і пішла разом з нею коридором. Дівчинка хотіла запитати про прання, але мерова дружина кинула на неї останній погляд халатного смутку. Вона сягнула до комоду і вийняла звідти конверта. Її голос, незграбний від нечастого використання, викашляв слова:

— Мені дуже шкода. Це для твоєї мами.

Лізель затамувала подих.

Раптом їй здалося, що ступні в туфлях стали якимись порожніми. Щось зашкряботіло у горлі. Вона затремтіла. Коли нарешті простягнула руку і взяла конверт, почула звук годинника у бібліотеці. Похмуро зауважила, що вистукування годинника і близько не нагадувало цокання. Воно більше скидалося на удари кирки, що раз за разом врізалася в землю. Звук могили. От би мою вже викопали, подумала Лізель Мемінґер, бо тієї миті вона понад усе хотіла померти. Їй не було так прикро, коли відмовлялися інші клієнти. У неї все одно залишалися мер, його бібліотека і зв’язок з його дружиною. До того ж вони були останніми клієнтами, останньою надією, якої теж не стало. Для неї це була найстрашніша зрада.

Як вона покажеться на очі мамі?

Розі цих пару копійок ставали у пригоді в різних трапунках. Додаткова жменька борошна. Шматочок сала.

Ільза Германн і сама помирала — хотіла якомога швидше здихатись Лізель. Дівчинка помітила це, коли жінка щільніше закуталася в халат. Ніякова жалість досі тримала її біля дівчинки, та було очевидно, що вона хоче з усім цим покінчити.

— Передай мамі, - жінка знову заговорила. Її голос трохи заспокоївся, і одне речення перетекло в інше. — Скажи, що нам шкода. — Вона почала випроваджувати дівчинку до дверей.

Тепер Лізель відчула, плечима. Біль, слід від останньої відмови.

«Так просто? — запитувала сама у себе. — Викидаєш мене за двері?»

Повільно вона підібрала порожнього мішка і підійшла до дверей. Уже надворі Лізель обернулася і востаннє глянула на мерову дружину. Вона подивилася їй просто у вічі з якоюсь майже злою гордістю.

- Danke schЕon[43], - промовила Лізель, а Ільза Германн усміхнулася якоюсь нещасною, поламаною усмішкою.

— Якщо колись захочеш прийти почитати, — збрехала жінка (принаймні дівчинка, приголомшена і засмучена, сприйняла її слова як брехню), — тобі тут завжди раді.

Тієї миті Лізель зачудувала ширина дверей. Такі просторі. Навіщо людям такі широкі двері, щоб заходити в будинок? Якби Руді був тут, він назвав би її дурепою — через ці двері можна занести усі свої пожитки.

— До побачення, — сказала дівчинка, і повільно, з неабияким смутком, двері зачинилися.

Лізель не пішла.

Вона ще довго сиділа на східцях і дивилась на Молькінґ. Не було ні тепло, ні холодно, а місто було світлим і спокійним. Ніби в банці.

Лізель розкрила конверта. У листі мер Гайнц Германн дуже дипломатично пояснив, чому вони змушені відмовитися від послуг Рози Губерманн. Здебільшого він виправдовувався тим, що був би лицеміром, якби дозволив собі таку, навіть невелику розкіш, закликаючи всіх інших готуватися до важчих часів.

Вона нарешті підвелася і пішла додому, та, щойно дійшла до Мюнхенської вулиці і побачила вивіску «STEINER — SCHNEIDERMEISTER», знову збунтувалась. Більше не залишилося розпачу, тепер нею заволоділа лють.

— Покидьок цей мер, — прошепотіла Лізель. — І та його нікчемна дружина.

Якщо вже насуваються важкі часи, то хіба це не причина давати Розі роботу? Але ж ні, вони її звільнили. А втім, підсумувала дівчинка, нехай самі перуть і прасують свій чортовий одяг, як усі нормальні люди. Як усі бідні люди.

Лізель сильніше стиснула «Свистуна».

— Значить, даєш мені книжку, — промовила Лізель, — з жалощів, щоб заспокоїти свою совість…

Той факт, що книжку їй пропонували і раніше, дівчинка до уваги не брала.

Вона розвернулася, як це було колись, і попрямувала до вулиці Ґранде, 8. Вона так і поривалася бігти, але стрималась, щоб мати силу говорити.

Підійшовши до будинку, Лізель навіть розчарувалась, що мера не було вдома. На узбіччі не стояла акуратно припаркована машина — хоча, може, воно й на краще. Якби вона була там, не знаю, що б Лізель зробила з нею в мить протистояння багатих і бідних.

Перестрибуючи сходинки, вона досягла дверей і постукала так сильно, щоб завдати їм болю. Ці маленькі болючі уламки їй дуже подобались.

Мерова дружина, без сумніву, геть спантеличилась, побачивши на порозі Лізель. Її пухнасте волосся було трохи вологим, а зморшки розширились, коли вона