Крадійка книжок - Маркус Зузак

Частина 5

«Свистун»

а також:

плавуча книжка — гравці — маленький привид — дві стрижки — юність Руді — невдахи і замальовки — свистун і пара туфель — три дурнуваті вчинки — і переляканий хлопчик зі змерзлими ногами

Плавуча книжка (Частина І)

За течією річки Ампер пливла книжка.

Хлопець скочив у воду, наздогнав її і схопив правою рукою. Він широко усміхався.

Він до пояса занурився у крижану грудневу воду.

— А тепер поцілуєш, Saumensch? — запитав він.

Навколишнє повітря було чарівливо, неймовірно, до нудоти холодним, не кажучи вже про бетонні лещата води, що обхопили його від пальців до пояса.

А тепер поцілуєш?

А тепер поцілуєш?

Бідолашний Руді.

МАЛЕНЬКЕ ОГОЛОШЕННЯ СТОСОВНО РУДІ ШТАЙНЕРА

Він не заслужив померти так, як помер.

Мабуть, ви уявляєте, як мокрі сторінки липнуть до його пальців. Ви бачите тремтячу біляву чуприну. І, зазираючи наперед, вирішуєте, як би і я вирішив, що Руді помер того ж дня, від переохолодження. Але ні. Такі спогади просто нагадують мені, що хлопець не заслужив на ту долю, яка знайшла його майже два роки по тому.

У багатьох відношеннях забрати такого хлопчика, як Руді, - це просто грабунок: іще стільки життя, ще стільки причин, щоб жити, проте, я чомусь у цьому впевнений, йому б сподобалося те страшне румовище з битого каменю і набрякле небо, що нависло над містом тієї ночі, коли він загинув. Він би скрикнув, обернувся і засміявся, якби побачив, що крадійка книжок опустилась на коліна біля його знищеного тіла. Він би дуже втішився, якби побачив, що вона цілує його запилюжені, зранені бомбою губи.

Так, я це знаю.

У глибині мого серця, що пульсує темрявою, я знаю. Що не кажіть, йому б це дуже сподобалося.

Бачите?

Навіть смерть має серце.

Гравці (семигранний кубик)

Що ж це я, такий нечемний. Зіпсував кінцівку — не лише цілої книжки, а й цієї частини. Я наперед розкрив вам дві події, тому що мені нецікаво затягувати їх таємничістю. Таємничість нудна. Вона мене втомлює. Я знаю, що станеться, а тепер знаєте і ви. Саме спритність, яка привела нас сюди, найбільше бентежить, спантеличує, інтригує і вражає мене.

Ще є над чим замислитись.

Ще так багато треба розповісти.

Звісно ж, є книжка під назвою «Свистун» , яку нам ще треба обговорити, не забуваючи і про те, яким чином вона опинилася посеред річки Ампер незадовго до Різдва 1941 року. Спершу треба з’ясувати це, як думаєте?

Тоді домовились.

З’ясуємо.

Усе почалося з гри. Киньте кубика, сховавши у себе єврея, і ось яким буде ваше життя. Десь таким.

Стрижка: середина квітня 1941 року

Принаймні, життя почало наслідувати свій звичний стан, лише в підсиленій формі.

Ганс і Роза Губерманни сперечалися у вітальні, правда, набагато тихіше, ніж раніше. Лізель, уже звично, отримала роль глядача.

Суперечка виникла минулого вечора, у підвалі, де Ганс з Максом сиділи в оточенні банок фарби, слів і полотен. Макс запитав, чи не могла б Роза якось його підстригти.

— Вже в очі лізе, — сказав він, на що Ганс відповів:

— Подивимося, що можна зробити.

От Роза і нишпорила у шухлядах. І шпурляла в тата слова разом з іншим мотлохом.

— Куди поділися ті кляті ножиці?

— Хіба не в нижній?

— Я вже там дивилась.

— А може, не помітила?

— Я схожа на сліпу? — Вона підняла голову і проревла: — Лізель!

— Я тут.

Ганс зіщулився.

— Та бодай би тобі, жінко, хочеш, щоб я оглух?

— Стули пельку, Saukerl . — Роза повернулася до своїх пошуків і кинула дівчинці: — Де ножиці, Лізель? — Але Лізель теж не знала. — Ніякого з тебе толку, Saumensch.

— Та чого ти до неї вчепилася?

Жінка з гумовим волоссям і чоловік з металевими очима швиргонули одне в одного ще кількома словами, а тоді Роза захряснула шухляду.

— Ай, все одно підстрижу його криво.

— Криво? — Здавалося, зараз тато повисмикує власне волосся, а тоді він стишив голос до ледь чутного шепоту. — Та хто, в біса, його побачить? — Він збирався ще щось додати, аж раптом помітив пернату постать Макса Ванденбурґа, що тихцем, знічено стояла в дверях. Він тримав власні ножиці і простягнув їх не Гансу чи Розі, а дванадцятирічній дівчинці. Вона була найспокійнішим варіантом. Його губи на мить затремтіли, а тоді він запитав:

— Підстрижеш?

Лізель взяла ножиці і розкрила їх. Подекуди вони були іржавими, подекуди блискучими. Вона глянула на тата, а коли той кивнув, пішла за Максом до підвалу.

Єврей сів на банку фарби. Його плечі вкривало невелике полотнище.

— Можеш стригти так криво, як тобі заманеться, — сказав він.

Тато примостився на сходах.

Лізель підняла перший жмут Максового волосся.

Вона зістригала пір’їнки на його голові і дивувалася звучанню ножиць. Вони не клацали, а скреготали залізом, вгризаючись у пасма волосин.

Коли стрижка, трохи недоладна і місцями кривобока, була готова, дівчинка зібрала у долоні Максове волосся, віднесла нагору і згодувала печі. Тоді запалила сірника і спостерігала, як грудки пір’їн зіщулюються й осідають, помаранчеві і червоні.

Макс знову з’явився в дверях, цього разу наверху підвальних східців.

— Дякую, Лізель. — Його голос був хрипким, із відтінком прихованої усмішки.

Щойно він промовив ці слова, як уже зник, повернувся під землю.

Газета: початок травня

У моєму підвалі ховається єврей.

У моєму підвалі. Ховається єврей.

Лізель сиділа на підлозі мерової кімнати, вщерть забитої книжками, а в її голові лунали ці слова. Мішок з пранням лежав поруч, а примарна постать мерової дружини, непевно зсутулившись, сиділа за письмовим столом. Навпроти дівчинка читала «Свистуна» — книжка була розгорнута на двадцять другій і двадцять третій сторінках. Вона підвела очі. Уявила, як підходить, легенько забирає її пухнасте волосся і шепоче на вухо жінці:

— У моєму підвалі ховається єврей.

Книжка тремтіла у неї на колінах, а таємниця уже сиділа на язиці. Гарненько примостилася. Схрестила ноги.

— Мені час додому. — Цього разу Лізель таки озвучила свої думки. У неї трусилися руки. Хоча вдалині ще виднівся сонячний слід, лагідний вітерець заскакував до вікна разом із дощем, що сипався стружкою.

Коли Лізель поставила книжку назад на полицю, крісло гупнуло по підлозі і жінка підійшла до неї. Вкінці завжди так було. М’які кільця скорботних зморшок на мить роздулися, коли вона сягнула рукою і взяла книжку.

Простягнула її дівчинці.

Лізель відсахнулась.

— Не треба, — промовила вона, — дякую.