Крадійка книжок - Маркус Зузак

Юрба відповіла:

— Бачимо, фюрере !

— Ви ж бачите, що цей ворог знайшов способи — свої мерзенні способи — пробити нашу оборону, і я, звісно ж, не можу стояти тут наодинці і боротися з ним. — Його слова можна було розгледіти. Вони посипалися з його рота, ніби дорогоцінне каміння. — Подивіться на нього! Добре подивіться. — Всі подивилися. На закривавленого Макса Ванденбурґа. — Поки ми тут говоримо, він підступом намагається проникнути на вашу вулицю. Поселитися у сусідньому будинку. Усюди вовтузяться його родичі, він хоче вижити вас. Він… — Гітлер кинув на Макса короткий погляд, сповнений відрази. — Він заволодіє вами і незабаром уже не стоятиме за прилавком вашої крамниці, а сидітиме в задній кімнаті і куритиме люльку. Ви не встигнете й отямитися, як будете працювати на нього за мізерну платню, а він ледве переставлятиме ноги від купи грошей у власних кишенях. Ви просто стоятимете і дозволите йому зробити це? Ви стоятимете осторонь, як ваші правителі у минулому, що віддали нашу землю кому попало, що продали її ціною кількох підписів? Ви стоятимете, безсилі щось вдіяти? Чи… — тепер він видерся ще на один канат, — чи ви підніметеся на цей ринг разом зі мною?

Макс стрепенувся. У нього в животі нерозбірливо озвався страх.

Адольф добив його.

— Чи ви підніметеся сюди зі мною і ми разом подолаємо цього ворога?

У підвалі будинку під номером тридцять три, що на Небесній вулиці, Макс Ванденбурґ відчував на собі кулаки цілої нації. Один за одним німці видиралися до боксерського рингу і збивали його з ніг. Вони вибили з нього кров. Залишили корчитися від болю. Мільйони — доки він востаннє не звівся на ноги…

Він побачив, як ще одна постать перелізла через канати. Дівчинка, вона повільно перейшла ринг. Макс помітив сльозу, що прорізала її ліву щоку. У правій руці вона тримала газету.

— Кросворд, — лагідно промовила вона, — нерозгаданий, — і простягнула газету йому.

Темрява.

Нічого, окрім темряви.

Лише підвал. Лише єврей.

Новий сон: декілька ночей по тому

Було за полудень. Лізель спустилася до підвалу. Макс саме відтискався.

Вона якийсь час безмовно спостерігала, а коли підійшла і сіла біля нього, Макс підвівся і сперся на стіну.

— Чи я розказував тобі, - запитав він, — що останнім часом мені сняться нові сни?

Лізель трохи посунулася, щоб розгледіти його обличчя.

— Але вони сняться мені тоді, коли я не сплю. — Він кивнув на незапалену гасову лампу. — Інколи я гашу світло. Тоді стою тут і чекаю.

— На що?

Макс виправив:

— Не на що. На кого.

Якийсь час Лізель нічого не відповідала. То була одна з тих розмов, коли між репліками має минути трохи часу.

— На кого ти чекаєш?

Макс не рухався.

— На фюрера. — Він промовив це цілком серйозно. — Тому я і тренуюся.

— Відтискаєшся?

— Саме так. — Він підійшов до бетонних сходів. — Щоночі у темряві я чекаю, поки фюрер спуститься цими східцями до підвалу. Він приходить, і ми з ним б’ємося, годинами.

Лізель теж підвелася.

— Хто перемагає?

Спершу Макс хотів сказати, що жоден з них, але краєм ока помітив банки з фарбою, полотнища і купу газет, що росла вгору. Він дивився на слова, довгу хмару і фігурки на стіні.

— Я, — відповів він.

Так, ніби розкрив її долоню, поклав туди слова і знову її закрив.

Під землею, у Молькінґу, в Німеччині, двоє людей стояли в підвалі і розмовляли. Звучить як початок якогось жарту:

— Отож, сидять у підвалі єврей і німець…

Це, однак, жартом не було.

Малярі: початок червня

Іншим заняттям Макса стали залишки «Mein Kampf» . Він обережно вийняв з книжки кожну сторіночку і розклав їх на підлозі, щоб укрити шаром фарби. Тоді розвісив на мотузці, щоб ті підсохли, і знову помістив до палітурки. Одного дня, коли Лізель після школи спустилася до підвалу, вона побачила, що Макс, Роза і тато разом розфарбовують сторінки. Більшість з них уже висіли на мотузці, прикріплені прищепками, — мабуть, саме так вони і виготовили «Навислого чоловіка».

Усі троє підвели на неї очі і сказали:

— Привіт, Лізель!

— Ось, Лізель, тримай пензлика.

— Ти вже давно мала прийти, Saumensch . Де тебе носило?

Дівчинка взялася до малярства і уявляла, як Макс Ванденбурґ б’ється з фюрером , саме так, як він їй описав.

ВИДІННЯ У ПІДВАЛІ, ЧЕРВЕНЬ 1941 РОКУ

У повітрі свистять удари, юрба вилазить зі стін. Макс і фюрер б’ються на смерть, обоє відскакують від сходів. Вуса фюрера заплямовані кров’ю, як і його проділ на правому боці голови. «Ну ж бо, фюрере, — каже єврей. Порухом руки він підкликає його до себе. — Ну ж бо, фюрере».

Коли видіння розчинилися і Лізель дофарбувала першу сторінку, тато підморгнув їй. Мама побештала її за те, що наляпала фарбою. Макс оглянув кожну сторінку, напевне роздумуючи, що на них написати. Багато місяців по тому він зафарбує ще й обкладинку і дасть книжці нову назву — на честь тієї історії, яку він напише і проілюструє.

Того дня у таємному сховку під будинком 33 на Небесній вулиці Губерманни, Лізель Мемінґер і Макс Ванденбурґ підготували сторінки для «Струшувачки слів».

Як чудово бути малярем.

Кидок кубика: 24 червня

А тепер випадає сьома грань кубика. Через два дні після того, як Німеччина вторглася у Росію. За два дні до того, як Велика Британія і Радянський Союз об’єдналися.

Сім.

Ви кидаєте його, бачите, як він котиться, і знаєте, що це незвичайний кубик. Ви стверджуєте, що вам не пощастило, але весь цей час ви добре розуміли, що це мало коли-небудь статися. Ви самі принесли його до кімнати. Стіл почув його у вашому подиху. Єврей з самого початку стирчав із вашої кишені. Він розмазався по вашому лацкані, і тієї миті, коли ви кидаєте кубика, ви наперед знаєте, що випаде сімка — саме те, що може вам нашкодити. Кубик падає. Сімка дивиться вам просто у вічі, дивовижна і бридка, і ви відвертаєтесь, а вона примощується у вас на грудях.

Вам просто не пощастило.

Так ви стверджуєте.

Але все буде добре.

Ви примушуєте себе у це повірити, адже глибоко в душі усвідомлюєте, що цей