Крадійка книжок - Маркус Зузак
До того ж, попри звичні вибрики погоди, літо починало набирати силу. Мабуть уже почали достигати яблука сорту Klar . Ще стільки всього треба поцупити.
Невдахи
Коли йшлося про крадійство, Лізель і Руді дотримувались думки, що безпечніше їм буде у зграї. Анді Шмайкль покликав їх до річки на зустріч. Там, окрім інших питань, мали скласти план обкрадання садів.
— То це тепер ти у нас лідер? — запитав Руді, але Анді похитав головою, не приховуючи глибокого розчарування. Як би він хотів підійти на цю роль.
— Ні. — Його прохолодний голос був навдивовижу теплим. Трохи недопеченим. — У нас інший лідер.
НОВИЙ АРТУР БЕРҐ
Він мав вітряне волосся і хмарні очі й належав до тих малолітніх злочинців, у яких не було причин красти, хіба що для розваги.
Його звали Віктор Хеммель.
На відміну від людей, які займалися різноманітними видами грабунку, у Віктора Хеммеля було все. Він мешкав у найкращій частині Молькінґа, в особняку на пагорбі, який добряче продезінфікували після того, як вижили звідти євреїв. Він мав гроші. Він мав цигарки. Але хотів мати ще більше.
— Хотіти більше — це не злочин, — заявив він, вилежуючись на траві, а навколо нього зібралася зграя хлопців. — Хотіти більше — це законне право усіх німців. Що каже наш фюрер? — І сам відповів на своє запитання. — Ми маємо брати те, що належить нам по праву.
На перший погляд Віктор Хеммель — звичайнісіньке патякало. На жаль, окрім красномовства, він мав іще й неабияку харизму — щось на кшталт «робіть, як я».
Коли Лізель і Руді наблизилися до гурту, що зібрався на березі річки, дівчинка почула ще одне запитання:
— То де ж ці пришелепуваті, яких ви так розхвалювали? Вже десять по четвертій.
— А на моєму годиннику ще ні, - відповів Руді.
Віктор Хеммель піднявся на лікті.
— Ти ж не маєш годинника.
— Як думаєш, я був би зараз тут, якби мав гроші, щоб купити годинника?
Новий лідер сів і усміхнувся, усіма своїми білими рівненькими зубами. Тоді перевів недбалий погляд на дівчинку.
— А це що за мала шльондра?
Лізель, якій було не звикати до грубих слів, байдуже дивилася в його затуманені очі.
— Минулого року, — перелічила, — я вкрала не менше трьохсот яблук і декілька десятків картоплин. Я легко даю собі раду з колючим дротом і бігаю так швидко, як і всі інші.
— Та невже?
— Так. — Вона не зіщулилась, не відступила. — Мені треба тільки невелику частку від усієї здобичі. Десять яблук, десь-колись. Трохи залишків для нас із другом.
— Ну, думаю, таке можна влаштувати. — Віктор запалив цигарку і підніс її до рота. Навмисне постарався випустити дим дівчинці в обличчя.
Лізель навіть не кашлянула.
Загалом, до зграї входили ті самі хлопці, що й минулого року, за винятком їхнього лідера. Лізель дивувалася, чому жоден з них не взяв владу у свої руки, проте, по черзі глянувши на кожного з них, вона зрозуміла, що їм усім чогось бракувало. Вони не вагаючись ішли красти, але хтось мусив ними командувати. Їм подобалось, коли ними командували, а Віктор Хеммель якраз любив роздавати команди. Така от славна зграя хлопчаків.
На мить Лізель нестерпно захотілося, щоб повернувся Артур Берґ. А може, він би теж потрапив під вплив Хеммеля? Втім, тепер це не мало ніякого значення. Єдине, в чому Лізель була певна, — це те, що в Артура Берґа не було жодної кісточки тиранії, а в нового лідера з них складався весь скелет. Минулого року вона не сумнівалася, що, коли застрягне на дереві, Артур її не покине, хоча й казав він зовсім інше. Цього ж року, навпаки, до неї одразу дійшло, що Віктор Хеммель навіть не озирнеться назад.
Він вивчав довготелесого хлопця і сухоребру дівчинку.
— То ви хочете зі мною красти?
А що їм втрачати? Обоє кивнули.
Він наблизився і схопив Руді за чуприну.
— Ану, скажи вголос.
— Звичайно, — випалив Руді перед тим, як його відіпхнули — чубом уперед.
— А ти?
— Аякже, — спритно відповіла Лізель, щоб уникнути такого ж поводження.
Віктор усміхнувся. Він розтоптав цигарку, глибоко вдихнув і пошкрябав грудну клітку.
— Дорогі панове, дорога шльондрочко, здається, прийшов час іти за покупками.
Зграя рушила, а Руді та Лізель плентались позаду, як і минулого року.
— Він тобі подобається? — прошепотів Руді.
— А тобі?
Хлопець на мить затих.
— Думаю, він ще той покидьок.
— Я теж так думаю.
Гурт почав віддалятися.
— Рухайся, — сказав Руді, - ми відстаємо.
За кілька миль вони натрапили на першу ферму. Але їх зустрів неприємний сюрприз. Вони сподівалися, що дерева будуть гнутися під вагою плодів, та на них чекали нещасні хирляві деревця, з чиїх гілочок де-не-де звисало по кілька яблук. На іншій фермі урожай був не кращим. Може, цього року яблука погано вродили, а може, це вони не вгадали з часом.
Ввечері, після розподілу здобичі, Лізель і Руді отримали одне малесеньке яблучко на двох. По правді, улов був геть паскудним, але й Віктор Хеммель не був надто щедрим.
- І як це називається? — запитав Руді, тримаючи яблучко на долоні.
Віктор навіть не глянув на нього.
— А на що схоже? — Слова, кинуті через плече.
— На якесь жалюгідне яблуко.
— Тримай. — У його бік полетіло наполовину обгризене яблуко і приземлилося відкушеною стороною в багнюку. — Можеш взяти ще й це.
Руді закипів.
— До біса це все! Ми пройшли десять миль не заради півтора паршивого яблука, правда ж, Лізель?
Дівчинка не відповіла.
У неї не було на це часу, бо Віктор Хеммель уже навалився на Руді, не встигла вона вимовити й слова. Колінами він притис його руки до землі, а долонями вхопився за хлопцеве горло. Яблука підібрав саме Анді Шмайкль, за наказом Віктора.
— Йому ж боляче, — сказала Лізель.
— Справді? — Віктор знову посміхався. Лізель ненавиділа ту посмішку.
— Мені зовсім не боляче, — Руді випалив слова одним махом, а його обличчя почервоніло від натуги. Носом пішла кров.
Віктор на секунду-дві ще сильніше стиснув його горло, а тоді відпустив Руді, зліз із нього і, ніби нічого й не сталося, недбало відійшов на кілька кроків.
Скомандував:
— Вставай!
І Руді, добре поміркувавши, зробив, як йому веліли.
Віктор знову недбало підійшов і став навпроти Руді. Легенько
