Крадійка книжок - Маркус Зузак
Згори долинули кроки.
— Світло! — прошепотів Руді. Він просунув слова у відчинене вікно. — Світло вимкнули.
- Scheisse.
— Вони спускаються вниз.
Запала страшенно довга мить, вічність секундного рішення. Її очі нишпорили по кімнаті і натрапили на «Свистуна» , що спокійнісінько лежав на меровому столі.
— Швидше, — наполягав Руді. Але Лізель дуже спокійно і впевнено підійшла до стола, взяла книжку й обережно подерлася надвір. Головою вперед вона вилізла через вікно, приземлившись на ноги і знову відчула укол болю — цього разу у щиколотках.
— Рухайся, — благав Руді. — Біжімо, біжімо. Schnell!
Вони знову завернули за ріг, вибігли на дорогу, що вела до річки і Мюнхенської вулиці, а тоді Лізель зупинилася і схилилась, щоб перевести подих. Її тіло було зігнуте посередині, повітря замерзало у роті, а серце калатало у вухах.
Те саме і з Руді.
Він підвів голову і побачив у неї під пахвою книжку. Спробував щось сказати.
— Що… — хлопець важко видихав слова, — то за книжка?
На них насувалася справжня темрява. Лізель задихалася, повітря у горлі потроху тануло.
— Це все, що я змогла знайти.
Однак Руді нюхом чув. Її брехню. Він скоса зиркнув на неї і озвучив те, у чому тепер не сумнівався:
— Ти полізла туди не по їжу, хіба ні? Ти отримала те, що хотіла…
Раптом Лізель випрямилась і затерпла від іншого усвідомлення.
Туфлі.
Вона глянула на ноги Руді, на його руки і землю навколо нього.
— Що? — запитав хлопець. — Що сталося?
- Saukerl, — накинулась на нього Лізель. — Де мої туфлі? — Його обличчя пополотніло, тож більше доказів і не треба. — Ти залишив їх біля будинку, — вщипнула вона, — правда?
Руді почав у відчаї озиратися навколо себе, благаючи, щоб, попри всю очевидність його становища, туфлі таки опинилися у нього. Він уявив, як бере їх, нестерпно бажаючи, щоб це було насправді, - але туфель у нього не було. Вони стояли собі, забуті, чи, куди гірше, — викривальні, - біля стіни будинку під номером 8 на вулиці Ґранде.
- Dummkopf! — вилаяв сам себе Руді, ляснувши рукою по вусі. Присоромлено опустив очі на шкарпетки Лізель, що так йому і докоряли. — Недоумок! — І, недовго ламаючи голову, він придумав, як усе виправити. — Чекай тут, — рішуче сказав хлопець і метнувся за ріг.
— Дивись, щоб не попався, — кинула навздогін Лізель, та він вже не чув.
Поки дівчинка чекала, хвилини важко опускалися їй на плечі.
Уже зовсім стемніло, і Лізель була певна, що вдома на неї чекає Watschen.
— Рухайся, — прошепотіла дівчинка, але Руді досі не було. Вона уявила, як із темряви виривається звук поліцейської сирени, він наближається, гучнішає.
А Руді досі не повернувся.
Лише дійшовши у брудних і мокрих шкарпетках до перехрестя, вона побачила Руді. Він високо здер своє тріумфувальне обличчя і неспішно крокував до дівчинки. Його зуби скрипіли в широкій усмішці, а в руці теліпалися її туфлі.
— Вони мене ледь не вбили, — сказав він, — але мені вдалося.
Вони перетнули річку, і Руді повернув їй туфлі. Лізель кинула їх на землю.
Тоді приземлилася поряд і глянула на свого найкращого друга.
- Danke, — промовила дівчинка. — Дякую.
Руді вклонився.
— Завжди радий допомогти. — І знову вирішив спробувати щастя. — Думаю, не треба навіть питати, чи ти мене за це поцілуєш?
— За те, що приніс мої туфлі, які ти залишив біля будинку?
— Справедливо, — Руді підняв руки і плескав язиком, поки вони поверталися додому, а Лізель довелося докласти чималих зусиль, щоб його не слухати. Вона почула тільки останні слова. — Я, напевно, і сам не захотів би тебе цілувати — тим більше якщо з рота в тебе пахне так, як з твоїх туфель.
— Мене від тебе вже верне, — відповіла Лізель, сподіваючись, що він не помітив невикінченої легенької посмішки, що злетіла з її губ.
На Небесній вулиці Руді вихопив книжку. Під світлом ліхтаря він прочитав її назву, дивуючись, про що вона.
Лізель замріяно пояснила:
— Про одного вбивцю.
- І все?
— А ще про поліцейського, який намагається його впіймати.
Руді повернув їй книжку.
— До речі, думаю, нам обом перепаде, коли повернемось додому. Особливо тобі.
— Чого це?
— Ну, ти знаєш… твоя мама.
— Що моя мама? — Лізель використала кричуще право тих, у кого є сім’я. Такі люди полюбляють скиглити, нарікати і критикувати членів своїх сімей, але іншим цього не дозволяють. Саме так вони виявляють підтримку і вірність своїй сім’ї. — З нею щось не так?
Руді відступив.
— Вибач, Saumensch . Я не хотів тебе образити.
Навіть у темряві Лізель помітила, що Руді дорослішає. Його обличчя витягувалося. Білявий чуб потроху темнів, і риси теж змінювалися. Але було і те, що ніколи не зміниться. На нього просто неможливо довго сердитись.
— У вас сьогодні щось смачненьке на вечерю? — запитав хлопець.
— Сумніваюся.
- І в нас. Жаль, що не можна їсти книжки. Артур Берґ одного разу сказав щось таке. Пам’ятаєш?
Поки йшли додому, вони у подробицях пригадували добрі старі часи, а Лізель частенько кидала погляд на «Свистуна» , на його сіру обкладинку і виведену чорними літерами назву.
Перед тим як розійтися по домівках, Руді на мить затримався і сказав:
— Бувай, Saumensch. — Він посміхнувся. — Гарних снів, крадійко книжок.
Це вперше Лізель нарекли її титулом, і вона не змогла приховати, що він їй дуже подобався. Як ми з вами уже знаємо, вона і раніше крала книжки, але наприкінці жовтня 1941 року це її ремесло визнали офіційно. Тієї ночі Лізель Мемінґер справді стала крадійкою книжок.
Три дурнуваті вчинки у виконанні Руді Штайнера
РУДІ ШТАЙНЕР, СПРАВЖНІЙ ГЕНІЙ
1. Він поцупив найбільшу картоплину у Мамера, місцевого бакалійника.
2. Кинув виклик Францу Дойчеру на Небесній вулиці.
3. Узагалі перестав відвідувати збори «Гітлер ’ юґенд».
Причиною першого вчинку Руді стала жадібність. Був звичайний похмурий день середини листопада 1941 року.
Перед тим Руді вдалося хвацько — що тут скажеш, справжнісінький малолітній кримінальний геній — прослизнути поміж чергою жінок з картками. Його майже ніхто не помітив.
Проте, хоч би яким непомітним він був, хлопець додумався вихопити з лотка найбільшу картоплину — саме ту, на яку накинула оком ледь не половина черги. Отож, усі дивилися, як тринадцятирічна долоня нависла над картоплиною і схопила її. Юрба кремезних німкень викрила
