Крадійка книжок - Маркус Зузак

В очах досі стрибали іскри, і він дуже пізно помітив, що Франц Дойчер навис над ним з новеньким розкладним ножем, готовий схилитися і завдати удару.

— Ні! — закричала Лізель, і той високий схопив її. Слова, що пролунали у вусі, були глибокими і старими.

— Не бійся, — запевнив хлопець. — Він нічого не зробить. Не вистачить сміливості.

Але він помилявся.

Франц опустився на коліна, наблизився до Руді і прошепотів:

— Коли народився наш фюрер? — Він викарбував кожне слово і запхав йому до вуха. — Ну ж бо, Руді, коли він народився? Можеш сказати, не бійся, все буде добре.

А що Руді?

Що він відповів?

Він добре обдумав відповідь чи дозволив своїй нетямущості затягти себе ще глибше в трясовину?

Він весело глянув у бліді блакитні очі Франца Дойчера і прошепотів:

— У великодній понеділок.

Секунда — і ніж взявся за його волосся. Для Лізель за цей період життя це була вже друга стрижка. Волосся єврея обрізали іржавими ножицями. Волосся її найкращого друга — блискучим ножем. І жоден з них не платив за стрижку.

Щодо Руді, то цього року він уже ковтав багнюку, купався в добриві, його мало не задушив малолітній злочинець, а зараз йому дісталося трохи десерту — привселюдне приниження на Мюнхенській вулиці.

Здебільшого його чуб легко піддавався Дойчеру, але з кожним помахом ножа залишалося кілька волосин, які відчайдушно чіплялися за життя, тому їх видирали з коренем. Щоразу, коли видирали волосинку, Руді морщився, його підбите око пульсувало, а ребра обпікало болем.

— Двадцяте квітня тисяча вісімсот вісімдесят дев’ятого року! — напучував його Франц. Коли він забрав свою банду і пішов, а натовп кудись розсіявся, залишилися тільки Лізель, Томмі і Крістіна.

Руді тихенько лежав на землі, вбираючи вологу.

Отож, у нас залишився його останній, третій дурнуватий вчинок — пропуск зборів «Гітлер’юґенд».

Руді не одразу припинив відвідувати збори — хотів показати Францу Дойчеру, що не боїться його, але минуло кілька тижнів, і Руді зовсім їх закинув.

Гордо одягнений у форму, він крокував Небесною вулицею разом з Томмі, своїм вірним підданим.

Але замість того, щоб іти на збори «Гітлер’юґенд», обоє виходили з міста і йшли берегом річки Ампер, пускали камінці, кидали у воду величезні каменюки і, загалом, не займалися нічим корисним. Руді намагався гарненько забруднити форму, щоб дурити маму — принаймні до того часу, поки не прийшов перший лист. Саме тоді він почув страшне запрошення на кухню.

Спочатку батьки погрожували. Він все одно не ходив.

Тоді просили піти. Але Руді й далі противився.

Врешті з’явилася можливість перейти до іншого підрозділу і хлопець повернувся на путь істинний. Це сталося дуже вчасно, бо, якби він і далі пропускав збори, батьків би оштрафували за його прогули. Старший брат Курт поцікавився, чи він не хотів би приєднатися до Flieger[46]-підрозділу, що спеціалізувався на вивченні літаків і пілотування. Здебільшого вони конструювали моделі літаків, і там не було Франца Дойчера. Руді погодився, а разом з ним перейшов і Томмі. Це вперше у житті його дурнуватий вчинок приніс хоч якусь користь.

Коли у новому підрозділі йому ставили славнозвісне запитання про фюрера , Руді усміхався і відповідав:

— Двадцяте квітня 1889 року, — а тоді шепотів Томмі на вухо зовсім іншу дату, до прикладу день народження Бетховена, Моцарта чи Штрауса. Про композиторів їм розповідали у школі, і з цими уроками, попри його очевидну нетямущість, у Руді не було жодних проблем.

Плавуча книжка (Частина ІІ)

На початку грудня Руді Штайнер нарешті отримав свою перемогу, хоча й у досить незвичний спосіб.

То був холодний, але спокійний день. От-от мав випасти сніг.

Після уроків Руді та Лізель забігли до крамниці Алекса Штайнера, а коли поверталися додому, побачили, як з-за рогу виходить його старий товариш Франц Дойчер. Лізель, була у неї віднедавна така звичка, всюди носила з собою «Свистуна». Їй подобалося відчувати книжку в руках. Гладенький корінець і гострі кути сторінок. Саме вона першою запримітила Дойчера.

— Дивись! — показала дівчинка.

Франц бадьоро крокував назустріч разом з лідером іншого підрозділу «Гітлер’юґенд».

Руді втиснувся в себе. Торкнувся ока, що потроху заживало.

— Не сьогодні. — Він оглянув вулиці. — Якщо обійдемо церкву, можемо піти вздовж річки і зрізати шлях.

Лізель без зайвих слів рушила за Руді, і вони успішно уникли зустрічі з його мучителем — щоб перестріти іншого.

Спершу вони нічого не запідозрили.

Зграя, що перетинала міст і курила цигарки, — та це може бути будь-хто, але, коли обидві компанії впізнали одна одну, повертати назад було вже надто пізно.

— Ой, лишенько, вони нас побачили.

Віктор Хеммель посміхнувся.

Говорив він дуже люб’язно. А це могло означати лише одне — чекай якогось підступу.

— Так, так, чи це часом не Руді Штайнер і його мала шльондра? — Він легенько підійшов до них і вирвав у неї з рук «Свистуна» . - І що це ми читаємо?

— Це наші з тобою справи. — Руді намагався його напоумити. — Її це не стосується. Досить, віддай книжку.

- «Свистун» . — Тепер він звертався до Лізель. — І як, цікава?

Вона кашлянула.

— Непогана. — На жаль, дівчинка себе видала. Очима. У них відбивалося хвилювання. Лізель одразу впізнала ту мить, коли Віктор Хеммель збагнув, що книжка — це дуже цінний трофей.

— Знаєш що? — сказав він. — Я віддам її, за п’ятдесят марок.

— П’ятдесят марок! — Це озвався Анді Шмайкль. — Вікторе, ти що, та за такі гроші можна купити тисячу книжок.

— Хіба я тебе про щось питав?

Анді затих. Ніби різко захряснув рота.

Лізель спробувала показати байдужний вираз.

— Можеш залишити собі. Я вже все одно її прочитала.

- І що сталося в кінці?

Та щоб тобі!

Вона ще не дійшла до кінця.

Лізель вагалася, і Віктор Хеммель одразу її розкусив.

За неї вступився Руді.

— Слухай, Вікторе, може, вже досить, відчепись від неї. Це ж я тобі потрібен. Я зроблю все, що захочеш.

Але Хеммель відштовхнув його, підняв книжку високо над головою і виправив Руді:

— Ні, - сказав він. — Це я зроблю все, що захочу, — і попрямував до річки. Усі посунули за ним, намагаючись не пасти задніх. Наполовину йшли, наполовину бігли. Хтось протестував. Хтось підливав масла у вогонь.

Усе сталося так швидко, так невимушено. Питання і насмішливо-дружній голос.

— Мені цікаво, — сказав Віктор. — Хто був останнім олімпійським чемпіоном з метання диска у Берліні? — Він обернувся до них. Розігрів руку. — Хто це був? Чорт забирай, крутиться на язиці. Той американець, хіба ні? Карпентер, чи як там його…