Крадійка книжок - Маркус Зузак

Тато перепросив:

— Жалюгідно. Я розумію.

— Краще, ніж нічого, — заспокоїв його Макс. — Краще, ніж я заслуговую… дякую.

Вдало розмістивши ще декілька банок фарби, Ганс пересвідчився — сховок має вигляд купи мотлоху, неохайно зваленої в кутку, щоб не плуталася під ногами. Одна біда — варто лише відсунути кілька банок і зняти полотнища, і ви одразу зачуєте єврея.

— Сподіваюся, цього буде достатньо, — сказав Ганс.

— Мусить бути — Макс заповз досередини. І знову: — Дякую.

Дякую.

Для Макса Ванденбурґа це слово було найнікчемнішим з усіх, які він вимовляв, — з ним конкурувало хіба що «вибачте». Якась сила постійно спонукала його повторяти ці слова — мабуть, уколи хворобливого відчуття провини.

Скільки разів за ті кілька годин, відколи він прокинувся, Макс поривався вийти з підвалу і покинути цей дім? Напевне сотні.

Щоразу, однак, він обмежувався лише поривами.

А від цього ставало тільки гірше.

Він хотів піти — Боже, як сильно він хотів (чи, принаймні, хотів хотіти), — але знав, що це йому не до снаги. Це чимось нагадувало ту ніч у Штутґарті, коли він покинув свою сім’ю, прикриваючись вигаданою вірністю.

Жити.

Життя — це життя.

А розплата за нього — провина і сором.

Перші дні його життя в підвалі Лізель уникала Макса. Вона заперечувала його існування. Його шурхітливе волосся, його холодні і слизькі пальці.

Його вимучену присутність.

Мама і тато.

Поміж ними пролягло стільки тривоги, стільки неправильних рішень.

Вони обдумували можливість кудись його перевезти.

— Але куди?

Запитання без відповіді.

У такій ситуації у них не було друзів, у них були зв’язані руки. Максу Ванденбурґу не було куди податися. У нього залишились тільки вони. Ганс і Роза Губерманни. Ніколи раніше Лізель не бачила, щоб вони так часто дивилися одне на одного такими серйозними поглядами.

Саме вони носили до підвалу їжу і поставили порожню банку з-під фарби для Максових відходів. Вмісту банки дуже обережно мав позбуватися Ганс. А Роза носила йому відра гарячої води, щоб він міг помитися. Єврей був брудним.

Надворі, щойно дівчинка виходила за поріг, її зустрічала гора холодного листопадового повітря.

Лило як з відра.

Мертве листя важко осіло на землі.

Незабаром прийшла черга крадійки книжок навідатися до підвалу. Вони примусили її.

Вона нерішуче спускалася східцями, розуміючи, що не треба нічого говорити. Щоб його розбудити, було достатньо і човгання її ніг.

Вона стояла посеред підвалу і чекала. Дівчинці здавалося, що вона стоїть у центрі величезного тінистого поля. Сонце сідало за скирти полотен.

Коли Макс вийшов зі свого сховку, у руках він тримав «Mein Kampf» . Після прибуття він хотів повернути її Гансу Губерманну, але той сказав, щоб Макс залишив її собі.

Зрозуміло, що Лізель, тримаючи його обід, не могла відірвати погляду від книжки. Саме цю книжку вона декілька разів бачила на зборах БДМ, але вони її не читали, та й узагалі ніяк не використовували. Лише іноді згадували про її велич, а також обіцяли, що через кілька років діти отримають можливість познайомитися з цією великою книжкою — коли перейдуть до старших підрозділів «Гітлер’юґенд».

Макс простежив за її поглядом і теж подивився на книжку.

— Чи? — прошепотіла Лізель.

У її голосі було якесь дивне пасмо, зістругане і закручене на язиці.

Єврей трохи схилив до неї голову.

- Bitte? Перепрошую?

Лізель дала йому суп і повернулась нагору — червона і захекана ідіотка.

— Чи це хороша книжка?

Свою промову вона повторяла в умивальні перед невеличким дзеркалом. На ній досі тримався запах сечі — перед її приходом Макс якраз ходив до банки. So ein Gschtank, подумала Лізель. От смердючка.

Гарно пахне тільки своя сеча.

День шкандибав далі.

Щоночі, перед тим як поринути в сон, Лізель чула, як на кухні мама і тато обговорюють те, що вони зробили, розмірковують, що робити далі, загадують, що має статися. Весь цей час над дівчинкою кружляв образ Макса. У нього завжди було болісне вдячне обличчя і трясовинні очі.

Лише одного разу на кухні виникла сварка.

Тато:

— Я знаю!

Його голос був як наждачка, але він поспіхом змінив його на приглушений шепіт.

— Я мушу ходити, хоча б декілька разів на тиждень. Я не можу весь час сидіти вдома. Нам потрібні гроші, а якщо я припиню грати, вони насторожаться. Вони можуть розпитувати, чому я більше не граю. Минулого тижня я сказав, що ти захворіла, але тепер треба робити все так, як було раніше.

Ось тут і була проблема.

Їхнє життя немислимо змінилося, але вони мусили поводитись так, ніби нічого не сталося.

Уявіть, як це — усміхатись після ляпасу. А тоді спробуйте уявити, що це двадцять чотири години на добу.

Отак воно — ховати єврея.

Дні переходили в тижні, і вони, щонайменше, змирилися з тим, що трапилось, — а що ще їм залишалося? Адже причини їхньої скрути — це війна, дотримана обіцянка і такий собі акордеон. До того ж не минуло й року, відколи Губерманни втратили сина, а натомість отримали вельми небезпечну заміну.

Та найбільше Лізель шокувало те, як перемінилася мама. Може, через те, як вона вміло ділила їжу чи вправно приборкувала свого сумнозвісного язика, а може, й через лагідніший вираз її картонного обличчя, незаперечним було одне.

ОЗНАКА РОЗИ ГУБЕРМАНН

Вона майстерно давала собі раду у скрутних ситуаціях.

Навіть коли від її послуг прання і прасування відмовилася покручена артритом Хелена Шмідт — а було це через місяць після Максової появи на Небесній вулиці, - вона просто сіла за стіл і підсунула до себе тарілку.

— Смачний сьогодні суп, — сказала мама.

А суп був паршивий.

Щоранку, перед тим як Лізель йшла до школи, чи у ті дні, коли вона зважувалася виходити надвір, щоб пограти у футбол або обійти з пранням решту їхніх клієнтів, Роза тихенько зверталася до неї.

— Пам’ятай, Лізель… — Вона підносила палець до рота і більше нічого не казала. Коли дівчинка кивала, Роза зазвичай додавала: — Хороша дівчинка, Saumensch . А тепер іди.

Виправдовуючи татові, а тепер і мамині слова, Лізель справді була хорошою дівчинкою. Хоч куди б ішла, вона тримала язика за зубами. Таємниця ховалася глибоко всередині.

Вона звично обходила місто разом з Руді і слухала його балаканину. Якось вони порівнювали враження від своїх підрозділів «Гітлер’юґенд», і Руді вперше розповів про їхнього лідера-садиста Франца Дойчера. Якщо він не говорив про