Крадійка книжок - Маркус Зузак

— Саме так. — Між тінями, що трималися за руки, розсипалися виведені фарбою слова — вони сиділи у них на плечах, примостилися на головах, звисали з рук. — Лізель, якщо ти кому-небудь розкажеш про чоловіка нагорі, ми всі вскочимо у велику халепу. — Він ішов по лезу ножа: йому треба було налякати дівчинку, щоб вона нікому не проговорилася, і водночас заспокоїти, щоб вона не дуже хвилювалась. Тато частував її реченнями і спостерігав за реакцією своїми металевими очима. Відчай і безтурботність. — Щонайгірше — нас із мамою заберуть. — Ганс справді переживав, що переступить межу і налякає її до смерті, але він розрахував ризик, і краще трохи переборщити з дозою страху, ніж трохи не додати. Згода дівчинки має бути цілковитою і непорушною.

Наприкінці Ганс Губерманн глянув на Лізель Мемінґер і переконався, що вона уважно його слухає.

Він навів їй перелік наслідків.

— Якщо ти кому-небудь розкажеш про того чоловіка…

Вчительці.

Руді.

Немає значення кому.

Головне, що за будь-кого з них тебе буде покарано.

— Для початку, — сказав він, — я заберу усі твої книжки, одну за одною, і спалю їх. — Це було безсердечно. — Я вкину їх у пічку або в камін. — Він, звісно ж, поводився як тиран, але це було необхідно. — Зрозуміла?

Потрясіння було таким сильним, що пробило в ній дірку — дуже охайну, дуже чітку.

Навернулися сльози.

— Так, тату.

— Далі. — Він мусив бути суворим, хоча це й вимагало неабияких зусиль. — Вони заберуть тебе від мене. Ти цього хочеш?

Тепер вона плакала, по-справжньому.

- Nein.

— Добре. — Він ще сильніше стиснув її руку. — Вони заберуть того чоловіка, що нагорі, а може, й маму і мене… і ми більше ніколи, ніколи не повернемось.

І це подіяло.

Дівчинка почала нестримно схлипувати, і Гансу до смерті закортіло притягнути її до себе і міцно обійняти. Але він стримався. Натомість він присів навпочіпки і подивився їй просто у вічі. І вивільнив свої найтихіші слова.

- Verstehst du mich? Ти мене зрозуміла?

Лізель кивнула. Вона не припиняла плакати і зараз, переможений, зламаний, тато обійняв її, у розфарбованому повітрі і керосиновому світлі.

— Я зрозуміла, тату. Справді.

Її голос зарився в його одяг, і вони декілька хвилин так простояли — Лізель зі здушеним диханням і тато, що гладив її по спині.

Коли вони піднялися нагору, то побачили на кухні маму — вона сиділа, самотня і замислена. Вона помітила їх, підвелася і кивнула Лізель, щоб та підійшла, — Роза розгледіла уже підсохлі струмочки сліз. Вона притягнула дівчинку до себе і здушила її у своїх звичних незграбних обіймах.

- Alles gut, Saumensch?

Вона не потребувала відповіді.

Усе було добре.

Втім, усе було жахливо.

Заснулий

Макс Ванденбурґ проспав три дні.

У деяких уривках цього сну Лізель спостерігала за ним. Можна сказати, що на третій день це стало її нав’язливою ідеєю — перевіряти, дивитися, чи він ще дихає. Тепер вона вже вміла визначати ознаки життя за порухом його губ, густінням бороди, легеньким коливанням гілочок його волосся, коли він смикався уві сні.

Лізель частенько стояла над ним, і в неї виникала страшна підозра — а що, як він прокинувся і ледь-ледь розплющив очі, щоб спостерігати, як вона спостерігає. Сама можливість бути спійманою на гарячому лякала і захоплювала її. Вона боялася цього. Вона цього хотіла. Тільки мамин голос, що кликав її, примусив Лізель відірватися від ліжка, одночасно заспокоюючи і розчаровуючи, що вона не зможе побачити, як він прокинеться.

Інколи, незадовго до завершення сонного марафону, Макс говорив.

Бурмотіння перелічуваних імен. Список.

Ісаак. Тітка Рут. Сара. Мама. Вальтер. Гітлер.

Сім’я, друг, ворог.

Усі вони були разом з ним під простирадлами, і якоїсь миті він ніби боровся сам з собою.

- Nein, — шепотів Макс. Він повторював це сім разів. — Ні.

Лізель, поки спостерігала за ним, помічала схожість між собою і незнайомцем. Обоє прибули на Небесну вулицю в сум’ятті. Обом снилися кошмари.

Коли час настав, Макс прокинувся з неприємним відчуттям нерозуміння. Його рот відкрився, щойно він розплющив очі, і він сів, під прямим кутом.

— Ой!

Клаптик голосу зірвався з його губ.

Він побачив над собою перевернуте догори дриґом обличчя дівчинки — мить роздратування від незнайомого місця, — і він ухопився за спогади, намагаючись пригадати, де він зараз сидить і чому. За кілька секунд він почухав голову (шурхіт займання) і звів погляд на Лізель. Він рухався уривками, а його очі, коли вони вже розплющились, були карими і трясовинними. Глибокими і в’язкими.

Рефлексивно Лізель відсахнулась.

Але занадто повільно.

Незнайомець простягнув руку, і його зігріті ліжком пальці зімкнулися на її передпліччі.

— Будь ласка.

Його голос теж вчепився в неї, ніби нігтями. Він в’їдався в її шкіру.

— Тату! — Голосно.

— Будь ласка! — Ледь чутно.

День котився до вечора, сірого і мерехтливого, та до кімнати могло потрапити лише брудно забарвлене світло. Це все, що пропускали крізь себе штори. Якщо ви оптиміст, уявіть, що воно було бронзовим.

Тато піднявся нагору і трохи затримався в дверях, споглядаючи стиснуті пальці Макс Ванденбурґа і безутішний вираз його обличчя. Обоє вчепилися за руку Лізель.

— Бачу, ви вже познайомилися, — сказав Ганс.

Пальці Макса почали холонути.

Обмін нічними кошмарами

Макс Ванденбурґ заприсягся, що більше ніколи не спатиме в кімнаті Лізель. Та про що він взагалі думав тієї ночі? Сама згадка про це жахала його.

Він поміркував і припустив, що після прибуття був занадто спантеличений, тому так і сталося. Підвал — ось найкраще місце для нього. Холодно і самотньо — ну й нехай. Він єврей, і якщо йому десь і судилося жити, то тільки в підвалі або ще якомусь такому таємному сховку для виживання.

— Вибачте, — покаявся він перед Гансом і Розою на східцях до підвалу. — Віднині я буду тут. Ви мене навіть не почуєте. Жодного звуку.

Ганс і Роза, охоплені відчаєм через своє скрутне становище, не сперечалися, навіть стосовно холоду. Вони постягували донизу простирадла і наповнили гасову лампу. Роза попередила, що їжі в них небагато, на що Макс із запалом попросив її приносити йому хіба недоїдки — та й то тільки ті, які не потрібні іншим.

— Нє, нє, - запевнила його Роза. — Ти в мене будеш добре їсти.

Вони також затягнули до підвалу матрац — той, що був на вільному ліжку у кімнаті Лізель, — а його замінили купою полотнищ (гарний обмін).

Внизу Ганс з Максом запхали матрац під сходи, а збоку спорудили стіну з полотен. Вона була