Крадійка книжок - Маркус Зузак

Після десяти хвилин, коли Лізель намагалася вгамувати свою цікавість, вона таки вийшла в коридор, і те, що побачила на кухні, неабияк її здивувало: Роза Губерманн стояла за плечима Макса Ванденбурґа і дивилася, як він жадібно ковтає її сумнозвісний гороховий суп. На столі примостилося полум’я від свічки. Воно не колихалося.

Мама насупилася.

Її пухкенька постать випромінювала тривогу.

Однак у той же час її обличчя чомусь мало тріумфальний вираз — і не тому, що вона врятувала іншу людину від переслідувань. Це більше нагадувало щось на кшталт: «Бачите? Принаймні, він не перебирає харчами». Вона переводила погляд з супу на єврея і знову на суп.

Вона знову заговорила лише для того, щоб запитати, чи не хоче він добавки.

Макс відмовився, а натомість підскочив до умивальника і виблював. Його спина здригалася, він широко розкинув руки. Пальці вхопилися за метал.

- Ісус, Марія і Йосип, — пробурчала Роза. — Ще один.

Макс обернувся і перепросив. Його слова були маленькі і слизькі, приглушені кислотою.

— Вибачте. Здається, я забагато з’їв. Мій шлунок, знаєте, минуло так багато часу відколи… Мабуть, не зміг перетравити стільки…

— Посунься, — скомандувала Роза. І взялася прибирати.

Закінчивши, вона побачила, що молодий чоловік сидів за столом, похмуріший за ніч. Навпроти сидів Ганс — його складені човником руки лежали на поверхні дерева.

З коридору Лізель бачила виснажене обличчя незнайомця, а позаду нього — занепокоєний вираз, безладно намазюканий на маминому обличчі.

Вона глянула на обох своїх прийомних батьків.

Хто вони, ці люди?

Лекція для Лізель

Те, якими насправді були Ганс і Роза Губерманни, — питання не з легких. Добрими? Сміховинно необізнаними? А може, божевільними?

Легше буде визначити їхнє скрутне становище.

СТАНОВИЩЕ ГАНСА І РОЗИ ГУБЕРМАННІВ

Дуже хистке, таки так.

Вірніше, страшенно хистке.

Коли до вашого помешкання раннього ранку, та ще й у самому серці нацизму, заявиться єврей, ви, швидше за все, будете неабияк спантеличені. Тривога, недовіра, параноя. Кожен компонент грає свою роль, і кожен тягне за собою бридкі підозри, що незабаром на вас чекають далеко не найприємніші наслідки. Страх вилискує. Нещадно дивиться в очі.

Проте слід згадати й про одну дивну річ — всупереч веселковому полиску страху, що світився у темряві, їм якось вдалось побороти приступ істерики.

Мама прогнала Лізель.

- Bett, Saumensch[41]. — Голос спокійний, але твердий. Розі таке не притаманно.

Тато прийшов за кілька хвилин і відкинув простирадло на сусідньому незайнятому ліжку.

- Alles gut , Лізель? Все добре?

— Так, тату.

— Як бачиш, у нас гість. — У темряві вона змогла роздивитися лише високий силует Ганса Губерманна. — Сьогодні він спатиме тут.

— Так, тату.

Минуло ще декілька хвилин, і до кімнати ввійшов Макс Ванденбурґ, нечутний і непримітний. Він не дихав. Він не рухався. Втім, він якось дістався від дверей до ліжка й опинився під простирадлами.

— Все добре? — Це знову тато, але тепер він звертався до Макса.

Відповідь злетіла йому з губ і плямою розтеклася по стелі. Так йому було соромно.

— Так. Дякую. — Він повторив ще раз, коли тато посів своє звичне місце на стільці біля ліжка Лізель. — Дякую.

Минула ще година, доки дівчинка нарешті заснула.

Вона спала міцно і довго.

Десь о пів на дев’яту її розбудила рука.

Голос, який тягнувся за нею, повідомив, що сьогодні Лізель не піде до школи. Скажімо, вона захворіла.

Остаточно прокинувшись, дівчинка вивчала незнайомця на сусідньому ліжку. З-під простирадла визирало тільки кубло скуйовдженого волосся на маківці, і він не видавав жодного звуку (ніби навчився навіть спати тихіше за інших). Дуже обережно Лізель пройшла вздовж його ліжка і попрямувала за татом у коридор.

Уперше за увесь час і кухня і мама були спокійними. Це була якась приголомшлива тиша-передвісниця. На полегшення Лізель, вона тривала не більше кількох хвилин.

З’явилася їжа і звук її поглинання.

Мама оголосила порядок денний. Вона сіла за стіл і сказала:

— Послухай, Лізель, тато хоче щось тобі розказати. — Справа серйозна — вона навіть не сказала Saumensch. Її особистий подвиг самоконтролю. — Він буде розказувати тобі, а ти уважно слухай. Зрозуміла?

Дівчинка ще не встигла проковтнути сніданок.

— Зрозуміла, Saumensch?

Оце вже краще.

Лізель кивнула.

Коли вона повернулася до кімнати, щоб забрати одяг, тіло на сусідньому ліжку обернулося на інший бік і скрутилося калачиком. Воно більше не скидалося на пряму колоду, тепер воно нагадувало літеру Z і діагонально простягнулося з одного кінця в інший. Зигзагом через усе ліжко.

Тепер у втомленому світлі вона змогла роздивитися його обличчя. Він спав з відкритим ротом, а його шкіра була кольору яєчних шкаралуп. Щетина вкривала його щелепу і підборіддя, вуха були тверді і плоскі. Маленький, але скривлений ніс.

— Лізель!

Вона обернулася.

— Рухайся!

Вона рухнулась — до умивальні.

Дівчинка переодягнулася, вийшла в коридор і зрозуміла, що далеко вона сьогодні не зайде. Тато стояв біля дверей у підвал. Він легенько посміхнувся, засвітив лампу і пропустив її вперед.

Посеред пагорбів, накиданих з полотен, і запаху фарби, тато сказав їй примоститися якомога зручніше. На стіні горіли слова, які вони колись вчили.

— Мені треба дещо тобі розказати.

Лізель сиділа на купі полотен метрової висоти, тато — на п’ятнадцятилітровій банці фарби. Декілька хвилин він намагався дібрати слова. Коли вони таки знайшлися, він підвівся, щоб їх виголосити. Потер очі.

— Лізель, — тихенько промовив він. — Я ніколи не був певен, що це станеться, тому й нічого не розповідав. Про себе. Про чоловіка нагорі. — Він зміряв кроками підвал — з кінця в кінець, а світло від лампи підживлювало його тінь. Здавалося, що то якийсь велет снує туди-сюди по стіні.

Коли він нарешті зупинився, тінь повисла за ним, спостерігаючи. Хтось завжди спостерігав.

— Знаєш мій акордеон? — спитав тато і почав свою оповідь.

Він розповів про Першу світову війну, Еріка Ванденбурґа і відвідини його дружини.

— Хлопчик, який тоді зайшов до кімнати, зараз спить нагорі. Verstehst? Розумієш?

Крадійка книжок сиділа і слухала історію Ганса Губерманна. Він присвятив їй добру годину, а тоді настав момент істини, який потребував такої очевидної і необхідної вступної лекції.

— Лізель, уважно мене послухай. — Тато поставив її на ноги і взяв за руку.

Обоє стояли обличчям до стіни.

Темні обриси і практика словописання.

Тато міцно стискав її пальці.

— Пам’ятаєш день народження фюрера — коли ми поверталися додому після багаття? Пам’ятаєш, що ти мені пообіцяла?

Дівчинка підтвердила. Стіні вона сказала: