Віннету І - Карл Фрідріх Май

Лис передав далі люльку миру, яка була зовсім не мирною. Сем швиденько зробив свої шість затяжок і сказав:

— Великий Дух Маніту не зважає на колір шкіри, бо люди можуть намаститися фарбою, щоб обдурити його, — він дивиться лише у серце. Серця воїнів знаменитого племені кайова — це мужні й вірні серця, їх нічим не злякати. Моє серце тягнеться до них, як мул до дерева, біля якого прив’язаний. І так воно й залишиться назавжди, качка б мене копнула. Сем усе сказав. Хуґ!

Таким був Сем Гоукенс, хитрий і дотепний чоловік, який умів обернути собі на користь будь-що. Його промову зустріли загальним схваленням і вигуками: «Уфф, уфф, уфф!». Але після цього він зробив справжню підлість — передав смердючу люльку мені. І я мусив взяти її до рота, з усіх сил намагаючись зберегти «по-чоловічому серйозний» вираз обличчя і не втратити своєї «благородної» честі. Я дуже люблю курити, і ще жодна сигара не здавалася мені занадто міцною. Тож я сподівався, що й ця індіанська люлька миру не зіб’є мене з ніг. Я підвівся, лівою рукою зробив жест, який закликав присутніх до уваги, і зробив першу затяжку. Мої припущення щодо складників виявилися правильними: у трубці горіли дрібно нарізані буряки, жолуді, листя льону і капуста. Але я не зауважив ще одного, п’ятого складника. Тепер мій ніс і язик відчували аромат тлілого валянка. Я також видихнув дим у небо і в землю, а потім сказав:

— З неба падають сонячні промені і дощ. Звідти приходять усі корисні вміння, усяке благословення. Земля приймає тепло та вологу і дає натомість бізона і мустанга, ведмедя й оленя, гарбуза, кукурудзу, а також благородну рослину, з якої кмітливі червоношкірі чоловіки виготовляють кіннікіннік, а він дарує запах любові і братерства.

Я десь читав, що індіанці називають свою тютюнову суміш кіннікіннік, і тепер доречно використав ці свої знання. Потім я знову затягнувся і випустив дим на всі сторони. Запах був ще гіршим, ніж під час першої затяжки. Мені здалося, що туди входять ще щонайменше два складники: каніфоль і обрізані нігті. Після цього правильного здогаду я продовжив:

— На заході до неба стримлять Скелясті гори, а на сході лежать неозорі рівнини. На півночі блищать озера, а на півдні нуртують хвилі великих морів. Якби вся земля, яка лежить поміж цими чотирма кордонами, належала мені, я би подарував її воїнам племені кайова, бо вони мої брати. І нехай цього року вони вполюють по десять бізонів і по п’ятдесят ведмедів ґрізлі на кожного у своєму племені. Нехай кукурудза їхня росте завбільшки з гарбузи, а гарбузи будуть у двадцять разів більшими, ніж зазвичай. Я все сказав. Хуґ!

Мені неважко було побажати їм цього всього, але вони тішилися так щиро, ніби вже все справді це отримали. Та моя промова була найкращою з усіх, які я виголошував у своєму житті, і її зустріли з таким гарячим ентузіазмом, який рідко можна спостерегти у схильних до зваженості індіанців. Так багато їм ще ніхто ніколи не бажав і не збирався подарувати, а тим більше — ніхто з білих. Тож захоплені вигуки «Уф! Уф!» звучали без кінця. Лис знову потиснув мені руку, запевнив, що буде моїм другом до кінця своїх днів, і так широко розкривав рота, вигукуючи своє «Уф! Уф!», що мені навіть вдалося позбутися люльки миру, бо я запхнув її йому до рота. І він відразу ж замовк, аби насолодитися коштовним димом.

Це було моє перше «священнодійство» серед індіанців, бо вони вважають куріння люльки миру справжнім святом, яке означає дуже серйозні наміри і тягне за собою поважні наслідки. У майбутньому мені ще доволі часто доведеться курити люльку миру і щоразу я буду свідомим того, наскільки почесним є цей ритуал. Але цього разу я від самого початку церемонії почував лише огиду, а коли Сем сказав про «серце, що тягнеться, як мул до дерева, біля якого прив’язаний», мені було просто смішно. Моя рука смерділа люлькою, а в душі я тішився, що тепер ця люлька опинилася у роті вождя, а не в моєму. Щоби позбутися неприємного смаку в роті, я витягнув сигару і розкурив її. Червоношкірі витріщили на мене жадібні очі. А Лис так широко роззявив рота, що з нього аж вилетіла люлька миру. Навички вишколеного солдата не дали їй упасти на землю, він зловив люльку на льоту і знову запхав до рота. Але було видно, що в той момент одна-єдина сигара була би йому більше до вподоби, ніж тисячі люльок миру.

Мені було неважко отримувати сигари, бо до нашого табору регулярно приїздив пóвіз, запряжений мулами, який поповнював наші запаси. Сигари були дешевими, і я дозволяв собі цю втіху, тоді як інші напивалися бренді. Того ранку я взяв зі собою трохи про запас, бо була ймовірність, що повернемося ми лише завтра вранці. Тож я міг задовольнити бажання червоношкірих і дав кожному по сигарі. Лис відразу відклав убік люльку і запалив свою сигару, але його люди вчинили інакше: вони запхали в рот не кінчик сигари, а її всю, щоби пожувати. Смаки людей дуже різняться між собою. І хоч кажуть, що в кожного свій смак, я по-думки пообіцяв собі ніколи більше не дарувати індіанцям того, що призначено для куріння, а не для жування.

І ось усі формальності були залагоджені, а червоношкірі перебували в чудовому настрої. Тож Сем поставив їм запитання:

— Мої брати кажуть, що ви розкопали сокиру війни з апачами з племені мескалеро. Я нічого про це не чув. Відколи сокира більше не в землі?