Віннету І - Карл Фрідріх Май

— Отже, ви можете брати участь у поєдинках. Я надішлю вам свого секунданта. Зрозуміли?

— Так. Але ви маєте вищу освіту?

— Ні.

— Тоді ви не можете брати участь у поєдинку зі мною, і я пришлю до вас мого терціанта чи квартанта. Зрозуміли?

— Ну от, якщо ви не знаєте правил поєдинку і навіть не чули про те, яке значення у поєдинках відводиться вашому секундантові і моєму терціантові чи квартантові, то ви не можете викликати мене. Але я хотів би дати вам сатисфакцію.

— Яку?

— Я подарую вам шкуру свого ведмедя.

Його очі знову зблиснули.

— Але ж вона потрібна вам самому!

— Ні. Я віддам її вам.

— Справді?

— Так.

— Боже мій! Це я візьму! Дякую, сер, дуже дякую! От інші будуть заздрі! Знаєте, щó я зроблю собі з неї?

— Що?

— Новий мисливський плащ, плащ зі шкіри ґрізлі. Оце тріумф! Я сам його пошию. Я — чудовий кравець мисливських плащів. Ви тільки подивіться ось на цей, як чудово я його підлатав!

І він вказав на допотопний мішок, у якому ходив. Він був так часто латаний, що накладені один на одного численні шматки шкіри стали грубими, немов дошка.

— Але, — додав він у пориві радісного благородства, — вуха, кігті та кутові зуби залишаться вам. Мені вони для плаща не потрібні, а ви завоювали ці ознаки перемоги, ризикуючи життям. Я зроблю вам із них підвіску. Я знаюся на таких речах і вмію їх робити справді добре. Хочете?

— Звичайно.

— Чудово, значить кожен отримає якусь радість. Ви — справді кмітливий хлопець. Даруєте своєму Сему Гоукенсу шкуру ґрізлі. Після цього можете спокійнісінько стверджувати, що я їм не лише польових мишей, а й щурів — тепер мій спокій уже ніщо не потривожить. А що стосується книжок — то я вже бачу, що не такі вони й погані, як мені здавалося раніше. З них дійсно можна багато чого навчитися. То ви справді напишете книгу?

— Можливо, і не одну.

— Про свої пригоди?

— Так.

— І про мене там також буде?

— Там буде тільки про моїх найближчих друзів, — кивнув я, — в такий спосіб я хочу поставити їм письмовий пам’ятник.

— Гм! Гм! Чудово! Поставити пам’ятник! Це звучить уже набагато краще, ніж учора. Здається, я вчора щось трохи недочув. Отже, і про мене?

— Тільки якщо ви не проти!

— Чуєте, сер, я хочу! Я навіть прошу вас написати і про мене.

— Гаразд, буде зроблено.

— Чудово! Але тоді ви мусите зробити мені одну послугу!

— Охоче. Яку саме?

— Ви розповідатимете у книгах про все, що ми пережили разом?

— Так.

— Тоді, будь ласка, не згадуйте про те, що я не помітив роздвоєння сліду сьогодні! Щоби Сем Гоукенс та й не знайшов такого! Мені буде соромно перед усіма читачами, які мають від вас учитися. Якщо ви будете такі ласкаві промовчати про це, то пишіть собі на здоров’я про мишей і щурів. Мені цілковито байдуже, що думають люди про мої харчі. Але якщо вони думатимуть про мене як про вестмена, який пропускає сліди індіанців, то це мене буде дуже муляти!

— Так не годиться, любий Семе! — зауважив я.

— Ні? Чому?

— Бо кожну постать я мушу описувати правдиво, такою, якою вона є насправді. Тоді краще вже я зовсім не писатиму про вас.

— Ні, ні, в жодному разі! Я дуже хочу в книгу! І навіть буде краще, якщо ви напишете правду. Якщо ви викриєте мої помилки, то для інших читачів, таких же дурних, як і я, це буде наука, попередження, повчальний приклад, качка б мене копнула! А оскільки я тепер знатиму, що про мене напишуть, то буду старатися з усіх сил більше не повторити такої помилки. Тож ми домовилися?

— Домовилися, — підтвердив я.

— Поїхали далі?

— Але за яким слідом? Тим, що відділився?

— Ні, ось цим.

— Так, це, мабуть, Віннету.

— Чому ви так думаєте?

— Той, хто поїхав далі з трупом, рухається повільніше, — пояснив я, — а той, хто відділився, поспішає вперед, аби скоріш зібрати воїнів. І це буде радше вождь.

— Так, це правда. Я теж так думаю. Вождь нас тепер не цікавить. Ми поїдемо слідом за його сином.

— Чому?