Віннету І - Карл Фрідріх Май

Я поїхав уздовж пересохлого русла ріки униз. Земля там була поросла травою. Ми не проїхали і двохсот кінських кроків, як із річки відокремився слід вершника, який лягав чітко на південь.

— Що це таке, Семе? — запитав я, страшенно гордий, що виявилося по-моєму.

Його очі, здавалося, запали ще глибше, а хитре обличчя видовжилося.

— Кінські сліди! — здивовано вигукнув він.

— Звідки вони тут взялися?

Він подивився назад на гирло ріки, але не помітив там жодного сліду, а тому сказав:

— В усякому разі звідси, з річки.

— Це правда. А хто цей вершник?

— Я маю це знати?

— Тоді я вам скажу — це один із двох апачів!

Тут його обличчя видовжилося ще більше, хоча здавалося, що далі вже нікуди.

— Із цих двох? Неможливо!

— Можливо. Як я й припускав, вони таки розділилися. Ходімо назад до нашого сліду. Якщо ми роздивимося уважніше, то помітимо, що тепер це слід лише від двох коней.

— Це було би неймовірно. Я хочу це побачити. Мені страшенно цікаво.

Тож ми поїхали назад і тепер були уважнішими, ніж доти. Ми й справді побачили, що від того місця далі пішли тільки двоє коней. Сем покашляв і недовірливо оглянув мене з ніг до голови.

— Як ви здогадалися, що на тому березі ріки з’явиться слід?

— Я побачив один слід копита у піску, а про все інше здогадався.

— Дивно! Покажіть-но мені цей слід!

Я відвів його до сліду. Тут він подивився на мене ще з більшою недовірою, ніж раніше, і запитав:

— Сер, чи ви не хотіли б сказати мені правду?

— Звичайно ж. Невже ви думаєте, що я хоча б колись брехав вам?

— Гм. Здається, ви правдивий і чесний хлопець, але зараз я вам не довіряю. Ви справді ніколи раніше не бували у прерії?

— Ні.

— І на Дикому Заході також ні?

— Ні.

— І у Сполучених Штатах?

— Ні.

— Можливо, існує ще якась країна, де є прерії і савани, схожі до цих, наших, і ви були в тій країні?

— Ні, і такого не було!

— Тоді, чорт забирай, це неможливо пояснити!

— Ого, Семе Гоукенсе! І це сказав мій друг, яким ви себе називаєте?

— Не дивуйтеся, що від такого у мене відвисає щелепа! Такий собі ґрінгорн, який ще не бачив, як росте трава і співають земляні блохи, приїздить на Захід і вже в першій розвідці примушує старого Сема Гоукенса паленіти від сорому, качка б мене копнула. Коли я був таким юним, як оце ви, я був у десять разів розумнішим за вас, але тепер, на старості, я в десять разів дурніший. Хіба це не сумно для вестмена, який має хоч краплю самоповаги?

— Не беріть близько до серця.

— Ого! Це мене таки зачіпає, ще й як! Мушу визнати, що ви маєте рацію. Але як таке трапилося?

— Про це я думав логічно. Робити правильні висновки — це дуже важливо.

— Цього я не розумію, це для мене занадто високі матерії.

— Отже, я міркував так: якщо індіанці їдуть один за одним, вони намагаються сховати свої сліди. Це ви розумієте?

— Так.

— Завдяки цьому правильному висновку я прийшов до правильної знахідки. Я можу сказати вам ще про один висновок, хочете послухати?

— Чому ж ні?

— Вас звати Гоукенс. І це означає яструб?

— Правильно.

— Слухайте далі: яструб ловить польових мишей. Це правда?

— Правда. А коли зловить, з’їдає.

— Отже, висновок такий: яструб їсть польових мишей, вас звати Гоукенс, отже, ви їсте польових мишей.

Сем відкрив рота, подивився на мене якусь мить мовчки, а потім вибухнув тирадою:

— Сер, ви хочете покепкувати з мене? Цього я вам не дозволю! Я не блазень, на спині якого можна показувати фокуси. Ви образили мене чортовим припущенням, що я їм польових мишей. За це я вимагаю від вас сатисфакції. Що ви скажете щодо двобою?

— Чудово!

— Отож. Ви маєте вищу освіту, правда?

— Так.