Віннету І - Карл Фрідріх Май

— Саме так. Я розповідатиму про те, що пережив, а оскільки ви були поруч, то про вас теж писатиму.

У цю мить він пожбурив шматок м’яса, який смажив на вогні, вхопив рушницю, зірвався на рівні ноги, став переді мною у загрозливій позі і закричав:

— Я серйозно питаю вас у присутності всіх цих свідків, чи ви справді збираєтеся здійснити задумане?

— Справді.

— Тоді я вимагаю, щоби ви, не сходячи з цього місця, раз і назавжди урочисто пообіцяли мені не робити цього!

— Чому?

— Бо як ні, то зараз же вас застрелю зі своєї старенької Лідді, яку тримаю в руках. Отож, будете писати чи ні?

— Буду.

— Тоді я зараз вдарю! — закричав він і націлився вдарите мене прикладом.

— Уперед! — спокійно відповів я.

На кілька секунд приклад застиг у мене над головою. А потім Сем опустив руки, поклав зброю в траву, зажурено склав руки і заскиглив:

— Цей чоловік божевільний, зовсім божевільний, геть божевільний! Я відразу ж запідозрив це, коли він сказав, що збирається стати вчителем своїх читачів і писатиме книги. Але тепер я вже певен у цьому цілковито. Лише божевільний може так спокійно сидіти на місці, коли моя Лідді висить над ним. Щó тепер робити з цим чоловіком? Не думаю, що вдасться його вилікувати!

— Ніякого лікування не потрібно, любий Семе, — відповів я. — Мій розум цілком здоровий.

— Справді? Але чому ж ви не зробите того, що вимагаю від вас я? Чому ви не хочете поклястися, а вибираєте смерть?

— Дурниці! Сем Гоукенс мене не вб’є, це я знаю напевно.

— Он як? Ви це знаєте! І, на жаль, це правда. Я швидше вб’ю себе, ніж дозволю впасти хоча б волосині з вашої голови.

— А клястися я не буду. У нас обіцянка дорівнює клятві. А крім того, я не дозволю погрозами змушувати себе присягатися. Ідея з книгами не така вже й дурна, як вам здається. Ви просто нічого про це не знаєте, і я поясню вам усе, коли матимем більше часу.

— Дякую! — відмахнувся він, сів на своє місце і знову взявся до смаження м’яса. — Мені не потрібно пояснювати того, що неможливо пояснити. Вчитель своїх читачів! Заробляти гроші писанням книг! Смішно!

— Але подумайте про честь, Семе!

— Яку ще честь? — запитав він, різко повертаючись до мене обличчям.

— Честь, що про вас прочитає стільки людей. Так можна прославитися.

Після цього він підняв праву руку з великим шматком м’яса, простягнув її до мене і сказав:

— Сер, зараз же припиніть, бо дістанете по голові цим шматком ведмежатини вагою у шість фунтів! Там цій шинці і місце, бо ви такий самий дурний або й ще дурніший за будь-якого ґрізлі. Прославитися писанням книг! Хіба хтось колись чув жалюгіднішу заяву! Що ви можете знати про славу! Я скажу вам, як можна прославитися. Он, погляньте, лежить ведмежа шкура. Відріжте вуха і причепіть собі на капелюх. Візьміть ведмежі пазурі та ікла і зробіть собі з них намисто, повішайте собі на шию! Так робить кожен вестмен і кожен індіанець, якому випало велике щастя вбити ґрізлі. І тоді, куди б ви не прийшли, всі відразу скажуть: «Тільки подивіться он на того чоловіка, він відважився піти проти ґрізлі». І це переказуватимуть з уст в уста. Кожен поступатиметься вам місцем, поважатиме вас, і ваше ім’я гримітиме всюди. Так можна прославитися. Зрозуміло? А ви хочете чіпляти собі на капелюх свої книги і робити з них намисто довкола шиї? І що скажуть на це люди? Що ви божевільний, геть божевільний! Ось яку славу ви матимете зі своїх книжок!

— Але ж, Семе, чому вас так це дратує? Хіба вам не байдуже, що я робитиму?

— Байдуже? Мені? Чорт забирай, ну що ви за людина! Я його люблю, як рідного сина, качка б мене копнула, порошинки з нього здмухую, а він каже, що мені байдуже, чим він займатиметься! Ви просто молодець! Цей хлопець має силу, як у буйвола, м’язи — як у мустанга, жили — як в оленя, очі — як у яструба, слух — як у миші, а до цього ще й п’ять чи шість фунтів мізків у голові, якщо судити з розмірів черепа. Він стріляє, як старий досвідчений вестмен, їздить верхи, як дух савани, і йде на бізона та ґрізлі, яких бачить уперше у житті, як на морських свинок. І такий хлопець, який народжений, щоби стати вестменом, і вже зараз дає собі раду краще за багатьох мисливців, які двадцять років живуть у савані, такий хлопець збирається повертатися додому, щоби писати книги! Хіба це не причина, щоби збожеволіти? І хіба не дивно, що чесний вестмен, який хоче йому добра, від цього розлютиться?

Після цих слів він глянув на мене запитально, навіть із викликом. Він явно чекав на відповідь, але я нічого не сказав: я впіймав його. Я спокійно зняв сідло зі свого коня, поклав собі під голову замість подушки, витягнув ноги і заплющив очі.

— І що це знову за поведінка? — запитав він, тримаючи шматок м’яса в руці. — Хіба я не вартий того, щоби принаймні відповісти мені?