Пригоди Гекльберрі Фінна - Марк Твен

— Добре, тоді ні слова про те, що нас із вами обвели навкруг пальця. Ідіть додому і всім радьте сходити на виставу.

Наступного дня містечко гуло: всюди тільки й говорили, що про нашу незрівнянну виставу. Зал знову був ущерть забитий глядачами, і ми знову так само обдурили і цих. Повернувшись із королем та герцогом до себе на пліт, ми всі разом повечеряли, а тоді, десь опівночі, вони звеліли нам із Джимом вивести пліт на середину ріки, спуститися милі на дві нижче від міста та десь його сховати.

Третього вечора зал знову був переповнений, і цього разу прийшли не новачки, а ті глядачі, котрі були на перших двох виставах. Я стояв біля дверей разом із герцогом і зауважив, що у кожного із глядачів відстовбурчуються кишені або щось заховано під полою; я одразу здогадався, що це не якась там парфумерія, а зовсім навіть навпаки. Несло тухлими яйцями, наче їх тут були сотні, та гнилою капустою; і якщо я тільки знаю, як смердить дохла кішка — а я за себе готовий поручитися, — то їх пронесли повз мене шістдесят чотири штуки. Я поштовхався якийсь час в залі, а тоді не витримав — дуже вже там тхнуло. Коли публіки набилося стільки, що не було де яблуку впасти, герцог дав одному парубку двадцять п’ять центів і велів йому поки що постояти у дверях, а сам пішов довкола, наче на сцену, і я за ним; та щойно ми завернули за ріг і опинилися в темряві, він сказав:

— Іди тепер звідси хутчіше, а коли відійдеш подалі від будинку, біжи до плоту чимдуж, ніби за тобою чорти женуться!

Я так і зробив, і він теж. Ми прибігли до плота одночасно і менш ніж за дві секунди вже пливли вниз за течією у повній тиші та темряві, беручи навскоси до середини ріки. Я було подумав спочатку, що бідоласі королю перепаде на горіхи, а виявилось — нічого подібного: незабаром він виповз із куреня й запитав:

— Ну, герцогу, скільки ми заробили на цій штуці?… Виявляється, він взагалі в місто не ходив.

Ми не вивішували ліхтар, доки не відпливли миль на десять від містечка. Тоді нарешті запалили світло і повечеряли, а король і герцогом просто животи рвали від сміху, пригадуючи, як вони обдурили публіку. Герцог сказав:

— Тупаки, дурні! Я так і знав, що перша партія буде мовчати, щоб решта теж потрапила на гачок; так я і знав, що на третій раз вони збираються нам влаштувати сюрприз: думають, що тепер їхня черга. Це правильно — черга таки їхня, але я багато віддав би, аби тільки дізнатися, чи мають вони з того якийсь зиск. Хотілось би знати, як вони використали таку нагоду. Наприклад, вони могли б улаштувати пікнік: що не кажи, провізії у них із собою вдосталь.

Ці пройдисвіти зібрали за три вечори чотириста шістдесят п’ять доларів. Я ще ніколи не бачив, щоб гроші загрібали такими купами.

Трохи згодом, коли вони обидва заснути і захропли, Джим мене питає:

— Геку, а тебе не дивує, що королі так поводяться?

— Ні, — відповідаю, — не дивує.

— А чого ж це тебе не дивує, Геку?

— Бо це така порода. Я думаю, що всі вони однакові.

— Геку, але ж ці наші королі — шахраї. Найсправжнісінькі шахраї, хай їм грець!

— А я тобі що кажу: майже всі королі — шахрайської породи, це ж усім відомо.

— Та невже?

— А ти почитай про них, то й знатимеш. Наприклад, узяти Генріха Восьмого: наш король проти нього — вчитель недільної школи. А взяти Карла Другого, Людовіка Чотирнадцятого, Людовіка П’ятнадцятого, Якова Другого, Едуарда Другого, Ричарда Третього та ще сорок інших; а ще були королі в минулі часи — англи, і сакси, і нормани — і всі вони тільки те й робили, що грабували і вбивали. Подивився б ти на старого Генріха, коли він був у розквіті сил. Що то був за один! Бувало, кожного дня одружується з новою жінкою, а зранку велить їй голову стинати. І все так байдуже, наче яєчню замовляє. «Подати сюди Нелл Гвінн!» — наказує. Приводять її. А зранку: «Відрубати їй голову!» І ведуть на шибеницю. «Покличте прекрасну Розамунду!» Прекрасна Розамунда мусить з’явитися перед очі володаря. А зранку: «Відрубати їй голову!» І всіх своїх дружин примушував розповідати йому кожної ночі по казці, а коли казок набралося тисяча і одна штука, то він з них уклав книжку та назвав її «Книга Страшного суду», — нічогенька така назва, дуже навіть підходить. Ти королів не знаєш, Джиме, а от я їх знаю; цей наш п’яничка набагато кращий за тих, про кого я читав у історії.

От узяти принаймні Генріха. Надумав він посваритися з Америкою[8]. І як він це зробив? Попередив? Дав сили зібрати? Чорта з два! Ні сіло ні впало покидав за борт увесь чай у Бостонській гавані, а тоді оголосив Декларацію незалежності, — а тепер, каже, воюйте. Завжди такий був, нікому спуску не давав. Були у нього підозри щодо власного батька, герцога Веллінгтона. То що він зробив? Розпитав його, як годиться? Аби ж то! Ні, втопив у бочці мальвазії, наче кошеня. Бувало, хтось ґав ловить, лишить гроші на видному місці — і що ж? Одразу привласнить, що погано лежить. Обіцяє щось зробити, навіть платню візьме, але якщо не сидіти тут і не дивитися за ним у обидва ока, то обов’язково обведе навколо пальця і зробить усе точнісінько навпаки. Варто було йому рота роззявити — якщо не закриє тієї ж миті, то в наступну мить збреше. Ось який жук був цей Генріх! І якби він був з нами замість наших королів, то містечко це обдурив би ще нещадніше. Я не кажу, що наші — такі собі невинні овечки, вони теж нічого так, якщо розібратися; але їм до цього мерзотника ого-го як далеко! Я одне кажу: король — він і є король, що з нього взяти. І взагалі всі — та ще погань. Таке виховання.

— Надто вже від нашого короля спиртним відгонить, Геку.

— Що ж тут поробиш, усі вони такі. Від усіх королів відгонить, із цим нічого не поробиш, так навіть у історії сказано.

— А герцог начебто нічого собі, досить пристойний чоловік.

— Так, герцог — це інша справа. Але ж різниця невелика. Теж не перший сорт, хоч він і герцог. Може