Пригоди Гекльберрі Фінна - Марк Твен

та будинки були тут старенькі, потріскані й споконвіку не фарбовані; все це було таке трухляве, що, здавалось, дмухнеш — і розсиплеться. Будинки стояли на таких собі ходулях, футів за три-чотири над землею, щоб вода не затоплювала, коли річка розіллється. Біля будинків були й садочки, але в них нічого не росло, крім дурману та соняшників, а ще на купках попелу валялися рвані чоботи та черевики, биті пляшки, ганчір’я і погнуті ржаві бляшанки. Паркани, збиті з різнокаліберних дошок, які наповзали одна на одну, покривилися на всі боки, а хвіртки в них трималися лише на одній петлі, та й та була зі шкіри. Подекуди ці паркани були навіть побілені, певно, в давні часи, може, ще при Колумбі, як сказав герцог. Зазвичай у садках рилися свині, а господарі їх звідти виганяли.

Усі крамнички в місті вишикувалися вздовж однієї вулиці. Над ними були прилаштовані полотняні навіси на стовпчиках, і коли із сіл приїжджали покупці, то прив’язували своїх коней до цих стовпчиків. Під навісами, на порожніх ящиках від товару, цілісінькі дні сиділи тутешні ледарі, стругали палички кишеньковими ножами фірми Барлоу, а ще жували тютюн, позіхали і потягувалися — чесно кажучи, це все були пусті люди. Всі вони мали на головах жовті солом’яні брилі, ледь не з парасольку завбільшки, але були без сюртуків та жилетів. Звали вони один одного по-простому: Білл, Бак, Хенк, Джо і Енді, говорили ліниво, розтягуючи слова, і не могли обійтись без лайки. Майже кожен стовпчик підпирав якийсь ледар із запхнутими до кишень штанів руками; виймав він їх звідти лише для того, щоб почухатися чи позичити комусь тютюну. Весь час тільки й чути було:

— Позич-но мені тютюну, Хенку!

— Не можу, в мене самого на одну жуйку лишилося. Попроси в Білла.

Може, Білл і вділить йому скількись-там, а може, збреше і скаже, що в нього нема. Бувають такі лінюхи, що за душею в них ані цента, й ані крихти тютюну не лишилось. Ці тільки й перебиваються позичками, інакше їм тютюну не бачити, як власних вух. Ледар зазвичай каже приятелю:

— Слухай, позичив би ти мені тютюнцю, Джеку, бо я оце щойно віддав Бену Томпсону останню порцію.

І бреше ж завжди; хіба що чужинець клюнув би на цю вудку, але Джек місцевий і того відповідає:

— Ти дав йому тютюнцю? Та невже? Котова бабця йому дала, а не ти. Віддай те, що ти в мене брав, Лейфе Бакнер, а тоді жди, що я тобі позичу тонни зо дві й навіть розписки не вимагатиму.

— Але ж я тобі якось віддав борг!

— Так, віддав — жуйок на шість. Позичав ти в мене гарний тютюн, магазинний, а віддав самосад.

Магазинний тютюн — це пресований плитковий тютюн, але ці хлопці жують переважно простий листовий, скручений у джгути. Коли вони позичають тютюн, то не відрізають, як годиться, ножем, а беруть всю пачку в зуби і гризуть і водночас рвуть її руками доти, доки пачка не порветься навпіл; тоді власник пачки, позираючи сумно на залишок, який йому повертають, каже іронічно:

— Ти, певно, жуйку віддай, а пачку собі забирай.

Усі вулички та провулки в містечку — суцільна калабаня; там нічого іншого зроду не бачили, крім багнюки, чорної, наче дьоготь, місцями глибокої, не менше фута, а те, що всюди буде дюймів на два-три, то це я зуб дати готовий. І всюди в цій калабані валяються та рохкають свині. Час від часу якась свиня, геть перемащена болотом, бреде ліниво по вулиці разом зі своїми поросятами і гепається на черево просто серед дороги, аж людям доводиться її обходити. Лежить собі ця свиня, розтягнувшись на всю довжину, примружує очі та ворушить вухами, а поросята смокчуть її, і вигляд у неї при цьому такий задоволений, наче вона зарплатню за це отримує. А ледар уже як тут і вродився, репетує щосили:

— Гей, собаки, ату її, ату!

Свиня вищить не своїм голосом і втікає, а двійко-трійко собак хапають її за вуха, і позаду наздоганяють ще три-чотири дюжини псів; тут усі ледарі підхоплюються з місць і дивляться вслід, доки собаки не зникнуть з очей. Ледарів ця ситуація тішить, і загалом вони дуже щасливі, що здійнявся такий галас. Тоді вони знову вмощуються і сидять спокійно до того часу, доки собаки не зчиняють бучу. Нічим їх не можна так порадувати й розворушити, як собачою бійкою, хіба що облити бездомного пса скипидаром та підпалити його або ж нав’язати йому на хвоста бляшанку, щоб бідолашний бігав з нею, доки не й подохне.

На березі ріки деякі будиночки тулилися над урвищем, усі, як один, кривенькі, кособокі, — не сьогодні-завтра зваляться у воду. Господарі давно з них виїхали. Під іншими берег обвалився, і тепер ріг будинку повис у повітрі. Люди ще мешкали в цих халупках, але було це досить небезпечно: інколи зненацька сповзала смуга землі завширшки з будинок. Траплялося, що починала осідати частина берега зо чверть милі в ширину, осідала та й осідала собі помаленьку, доки одного чудового літнього дня вся не звалювалася в річку. Таким містечкам, як це, доводиться весь час задкувати, бо ріка постійно підточує їх.

Чим ближче до полудня, тим більше на вулицях ставало возів та коней. Сімейні люди привозили з собою обід і з’їдали його тут же, на підводі. Віскі теж хлебтали без міри, і я бачив аж три бійки. Раптом хтось закричав:

— Ось іде старигань Богс! Він завжди приїжджає із села раз на місяць, щоб нализатися як свиня. Ось він, хлопці!

Усі ледацюги зраділи; я подумав, що вони, певно, звикли насміхатися над цим Богсом. Один із них докинув:

— Цікаво, кого він сьогодні збирається відмолотити й стовкти на порох? Якби він задав жару всім тим, кому збирався за останні двадцять років, ото прославився б!

Інший сказав:

— Добре було б, якби старигань Богс мені пообіцяв чортів навішати, тоді б я точно знав, що проживу ще тисячу років.

Тут цей самий Богс промчав повз нас верхи на коні, гукаючи, як індіанець:

— Геть із дороги! Я вийшов на стежку війни, скоро домовини подорожчають!

Він був добряче напідпитку і ледве тримався в сідлі; на вигляд йому було десь за п’ятдесят і обличчя в нього було дуже червоне. Всі над ним потішалися, кричали щось навздогін і дражнились, а він лаявся у відповідь, обіцяв, що дійде і до них черга, тоді він за них візьметься, а зараз йому ніколи. Він приїхав