Морська чайка - Юрій Оліферович Збанацький

— Асик! Аскольд! Тобі хто дозволив виходити з двору? Ну, вже мені кара божа та й тільки! Ну чи ви бачили отаку вреднючу дитину?

Ми видряпуємося на кручу. Позаду всіх Асик. Він знову хникає:

— Вам добре! Ви залишаєтесь.

А на горі напосілась на нас Асикова мама:

— Хулігани! Ви мені хочете дитину втопити?

Коська, видно, хотів був сказати Асиковій мамі щось неприємне, в мене в самого закипіло в серці, але всіх нас врятував Павлик. Він заговорив так ніжно і переконливо, що навіть сердита Асикова мама замовкла.

— Тьотю, а ваш Асик зовсім і не купався. Він тільки сидів на березі і дивився в море. Ми йшли купатися, а він захотів з морем попрощатись.

Асикова мама замовкла, розчулено закліпала очима:

— Ти прощався з морем? Але ж ти міг це зробити разом з мамочкою. Мій бідний хлопчику…

На очах в Асикової мами сльози. Вона притягла до себе сина, погладила його рукою по голові. І враз спалахнула, мов оса її вкусила:

— Ти не купався? Ти, брехло таке, не купався?

— Ні,— сопнув носом Асик.

— А чому ж в тебе чуприна мокра?

Ні, обдурити Асикову маму неможливо. Але Павлик і тут втрутився:

— Йому жарко було, от він і намочив голову.

— Я намочив голову, — луною повторив Асик.

Мама, видно, розгубилась, не знала — вірити чи не вірити.

— Все одно я тобі одному заборонила ходити до моря. Аскольда повели додому, а ми подалися на Косьчине подвір'я.

Коза та козенята вже поїли весь бур'ян, вляглися в холодочку, дрімали. Кролі ще грали в дудки — їли. Дуже смішно вони їдять: візьме бадилину в рота і жує, ніби в дудку грає.

Зайшли в хлівчик. Тут стояв свіжопофарбований «супутник». Коська з гордістю поляпав його по кришці. На його руках з'явились зелені смуги.

— Ось він! — підморгнув мені вдоволено.

Коська відчинив дверцята «супутника». Тепер треба було посадовити туди кілька котів — хай звикають до темряви. Але коти почали так нявчати й дряпатись, що ми мусили на сьогодні облишити цю справу, — хай трохи заспокояться.

Несподівано з'явилась Косьчина бабуся, наказала:

— Кіз нагодуй та за хатою дивись. Бо я на збори піду. Кличуть он.

— А які збори, бабусю?

— Не знаю. Кличуть — от і йду.

Бабуся пішла з двору. Але чи могли тепер ми повернутись в хлівчик? Там, в селищі, люди збираються на збори, там щось цікаве говоритимуть. То хіба ми не хочемо знати, про що там йтиме мова?

Згодом і ми рушили вслід за бабусею. Під кленом сидів Асик. Він був такий зажурений, що мені його стало зовсім жалко.

— Вам добре, — протягнув жалібно він. — Ви залишаєтесь.

— Ходімо з нами, Асику, — запрошую. — Збори будуть.

— Мама сваритиметься.

— Ну, коли боїшся мами, то й сиди, — буркнув невдоволено Коська.

Асик оглянувся, потім рішуче став на ноги і поплентався услід за нами.

Люди збиралися край селища. Тут лежали безладно розкидані жовтуваті плити черепашнику, з якого складають стіни будинків. Дехто вже сидів на тих плитах, а більше гуртувались по двоє-троє, палили, перемовлялись про щось своє.

Був тут і дідусь. Він, вищий на голову від усіх рибалок, димів своєю люлькою, мовчазливо поглядав з-під насуплених брів на море, щось думав. Рибалки були чимось заклопотані, зрідка перекидались словами.

Серед гурту жінок я побачив свою бабусю. Вона й тут невгавала. Між дорослими крутились діти. Був тут і містер Ікс. Вій ще й досі носив чорну маску на очах. Двійника йому знайти не пощастило, отож, казав Павлик, своєї пов'язки він ніколи не знімав.

Містер Ікс навіть згоджувався взяти за двійника Павлика, але той уже не міг простити Славкові образи, якої він йому завдав. Та швидше — Павлик не хотів ламати своєї дружби зі мною.

Дорослі завжди чомусь люблять говорити про нас, малих. Причому я вже помітив, що найчастіше ті розмови були для нас не дуже приємні.

— Хіба тепер такі діти, як ми колись були? — переконувала своїх сусідок моя бабуся. — Що вони тепер — козу смалену бачили? Живуть, як у бога за пазухою, та й більш нічого.

Я уважно прислухаюсь до бабусиних слів. Я ніяк не можу збагнути — для чого смалять тих кіз, про яких говорить бабуся?

— Хіба воші зазнали того, що нам в дитинстві довелося? 1-і, як пригадаю, то і не доведи і заступи. Якої холери тільки на нас не було, якого мору не насилалося, а що наголодувалася хоч би і я в дитинстві, через те, може, я й виросла на котячий зріст. Пам'ятаю — восьмеро чи дев'ятеро було нас у батька…

Бабуся вміє розповідати. Рукою підперла щоку, дивиться кудись удалину і строчить, і строчить…

— Дев'ятеро чи, може, й десятеро. Та всі дрібні, та всі одне під одним, та всі голосисті, та всі ненажерливі. Як припам'ятаю оце — скільки й була малою — їсти хотілося. Ну так же хотілося, так хотілося, що ми, бувало, ні про що й не думали, окрім їжі.

Мені аж моторошно стало — так було жаль бабусі. Бідна моя бабуся, це ж вона, коли була маленькою, отакого, як Сана, то замість того, щоб книжки читати, невгамовно