Морська чайка - Юрій Оліферович Збанацький

— Дідусю! Скільки балів?

— Го-го! — озвався дідусь ніби з незмірної далини.

— Скільки балів, питаю?

— Балів?

— Еге!

— Не міряв!

І дідусь засміявся. Я відчув — ніякі бали не страшні дідусеві, хай хоч сто їх буде. Хай хоч море кипить, мов вода в казані, все одно дідусь сміливо перепливе його своєю легенькою рибальською моторкою.

І я сміливіше глянув у морську далину. Вона вся кипіла, пузирилась, ревла і свистіла, загрожувала і лякала, а мені було зовсім не страшно. Я відчув себе моряком, рибалкою, людиною, якій у майбутньому доведеться не раз водити баркаси ось так, через штормове море, як оце веде зараз нашу моторну мій безстрашний дідусь.

І справді, десь через годину чи, може, й більше ми побачили знайомий берег, пожовклий каштан на високій кручі і нашу хатину. Придивившись, я помітив на березі бабусю. Маленька, сивокоса, вона не злякалась дощу. Стояла на кручі, поставивши козирочком руку над очима, дивилась нам назустріч. І мені так захотілося крикнути їй, щоб аж звідсіля почула, що ми приїхали щасливо, що з нами навіть у найбільший шторм і бурю ніколи нічого не трапиться.

А коли ми зійшли на берег, дідусь обняв мене за плечі, потім міцно взяв під руки, підняв угору, поцілував в обидві щоки і сказав:

— Ну, Данько, тепер ти в мене справжній рибалка.

Ну, тепер дістанеться дідусеві від бабусі. Вона йому голову прогризе за те, що повіз нас з мамою в море під час шторму. Мені аж жаль було дідуся, і я вирішив — сміливо захищатиму його від бабусі.

Та я помилився. Бабуся й словом не обмовилась про бурю. Подала на стіл їжу, запросила всіх до вечері і тільки тоді взялася за дідуся:

— То ж ото вже в тебе, старий, висохло зовсім у голові — забрав дітей та її потяг на цілий тиждень у море. Замість того, щоб відпочити, хоч би ж і Оксані,— рибу тобі мусила варити. Дитину он потяг з собою, людські діти то в кіно, то на концерті, а наш в баркасі гнувся. І вже що як вигадає, і вже що як вимудрує, то хоч танцюй. Та їж же, їж, чого носом крутиш, на посудник позираєш, як той Беззубка. Немає, нічого немає, повечеряєш і без випивки.

— А ти не вигадуй, стара, а й собі їж, бо балачкою сита не будеш, — сказав дідусь.

А мама, видно, щоб змінити розмову, сказала:

— Ох, і перетрусилася ж я! Такого шторму — скільки й живу — не бачила. Та ще гроза — з блискавками, з громом.

Бабуся заспокоїла маму:

— А чого тобі було боятися? Що йому, — кивнула на діда, — вперше? Хеге! Та він, бувало, і не в такі штормища та бурі блукав у морі! Що там той літній шторм? Іграшка. То коли восени задме та збунтує. На березі сидіти страшно, так і здається, що обвалиться оця круча та й піде в провалля. А він же в морі. Що твоя трісочка, баркас отой на хвилях літає — то здійметься, як чайка, до неба, то вниз шугає, до самісінького дна. Ого, коли б батько боявся тих штормів, то вже давно б краби з'їли. Бабуся непомітно підклала смажені в дідусеву тарілку.

— Та їж, старий, моторніше, лижеш, наче той кіт. Отакий мужчина, а їсть, як немовля.

З того дня я вже ніколи не турбувався про дідуся. Побачив, що бабуся тільки на язик гостра, а на поталу дідуся не віддасть.

Ще ми не встигли й повечеряти, як почувся знайомий свист з вулиці. То Павлик. Бабуся теж одразу його впізнала.

— О, вже приятель твій з'явився. Тут ні вдень ні вночі не давав спокою. «Де Данько та й де Данько?» Чайці твоїй все бичків носив на горище. Кажу: «Ти мені ще хату там запалиш!» Клянеться капосне хлоп'я: «Я й сірників не ношу з собою, я тільки Данькову чайку годую».

Нашвидкуруч повечерявши, я вибіг на вулицю. Павлик мене ждав біля хвіртки. Я аж не впізнав його відразу — видно, мама постаралась та зовсім відмила на ньому смолу, і він з чорномазого став рожеволиций. Він дуже зрадів мені, не знав, чим і похвалитися наперед.

— А сьогодні йде нова кінокартина. Цікава-цікава. Ну, знаєш, там про війну, а як зветься — забув. Підемо?

Що за дивне питання? Та я за кінокартинами засумував у морі більше, ніж будь за чим. Але я запитую про інше:

— А як чайка?

У Павлика засяяли оченята.

— Ого! Вже обома крилами махає, а бички їсть, немов за себе кидає.

Мені захотілося зараз же побачити свою чайку. Тим більше, що в мене для неї була приготовлена в'язанка ставриди. Я на хвилину забіг до хати, схопив ту рибу, взяв свій ліхтарик і знову вибіг на вулицю.

Надворі сутеніло. Стежки вже трохи просохли, і ми, вибираючи, де сухіші місця, пробралися до дідусевої хати. В одну мить опинилися на горищі. Тут було вже зовсім темно. Я засвітив свій електроліхтарик. Яскравий сніп світла з зеленою смужкою навколо побіг горищем, вириваючи з темряви то жовті соснові крокви, то купу старих сіток, то запилені дошки і, нарешті, спинився на здивованій чайці. Вона стояла, високо піднявши голову, і з острахом крутила в усі боки головою. Мабуть, їй здавалось, що то корабель на морі засвітив прожектора.

Освітлюючи чайку, я обережно підкрався до неї, схопив за шию. Вона почала була пручатись,