Морська чайка - Юрій Оліферович Збанацький

— Вже й не знаю, що з неї вийде. Професор якийсь — не менше! Від тих книг за вухо не відтягнеш. Правда, я інколи й серджусь: хай ото сміття буде в хаті по коліна — за віник не візьметься. І тарілки теж не обмиє. Інші дівчатка ото за вишивання, а вона й голки в руках тримати не вміє. Питаю: «Що ти, Сано, робитимеш, як виростеш? Хто тобі їсти варитиме, хто хату підмітатиме?» А вона відповідає: «В мене хатня робітниця буде». Ну ти чула, Оксано, таке?

Тьотя й мама сміються. Сана ніби й не чує тієї розмови, порпається в книгах.

— А мій до книг не дуже охочий, — це вже мама про мене заговорила, — а до роботи не ледачий. Що не загадаєш — зробить. От цілий тиждень з дідом рибу ловив.

От ще ця мама! Обов'язково вона примусить тебе червоніти. Ось зараз Сана почне про те рибальство розпитувати. Але Оксанка, видно, не дуже цікавилась рибою.

— А у вас у школі бібліотека є?

— Є.

— А книг там багато?

— Яких?

— Ну таких, які з пригодами.

— Не знаю. Я читаю більше історичні… Та ще вірші. Санка зневажливо закопилила губу.

— Пхі, вірші! Нічого мені було б робити! А історичні — нудні.

Мені самому було невимовно нудно з Санкою. І я почав проситись у матері:

— Мамо! Я піду погуляю.

Мама нічого не сказала, а тьотя Надя почала мене соромити.

— Оце так гість! Тільки в хату, і вже навтікача? А хіба в нас тебе примушують щось робити? Гуляй собі на здоров'я. Сано! Ти що ж не зацікавиш нічим гостя?

— А він пригод не любить, — пояснила Сана. Тоді тьотя Надя мені порадила:

— То не гаразд, Даниле. Читати треба багато, вчитися треба — тоді великою людиною будеш. А коли не читатимеш, то виростеш отаким Хомкою, як отой, що в нас на риббазі.

Я тільки чмихнув — ого! Хомкою! Хіба ж хто може порівнятися з тим Хомкою, коли він усі моря й океани знає, як свої п'ять пальців.

Потім тьотя Надя посадовила нас до столу. Частувала смаженою скумбрією і варениками. Риби я не захотів — вона мені вже в горло не лізла, а вареники їв з охотою. Оксанка теж їла вареники і заглядала в книгу. Вона геть вимазалась в сметану — ніби хто приліпив їй білі вуса й бороду. Я глянув на неї і пирснув зо сміху. Тоді тьотя Надя сказала:

— Ех ти, красуня! Піди хоч умийся, бо он хлопці сміються з тебе.

Оксанка, засоромившись, подалася вмиватись. А я тихенько виліз із-за столу, непомітно підійшов до дверей та за двері. Вискочив у коридор, а з коридора на подвір'я та за хату, переплигнув через загорожу та й потрапив на вулицю. А звідтіля вже рукою подати до Коськи.

Коська з Павликом годували козу та кролів. Вони, мабуть, щойно притягли з степу по в'язці бур'яну і тепер розкидали його по клітках. Біля них стояв похнюплений Асик і хникав:

— Вам добре. Ви залишаєтесь.

Побачивши мене, Павлик дуже зрадів, загукав на все подвір'я:

— Ось він де! Гляди, Косько, Данько прийшов! А я за тобою уже все селище вибігав.

Коська невдоволено зиркнув на мене, пробурчав:

— Забув про репетицію?

Я пояснив, що мене мама в гості водила.

— А я теж піду в гості,— похвалився Асик. — В мене дядько на кондитерській фабриці працює — в нього хіба ж такі шоколадні торти? Справжнісінький кошик із шоколаду.

Коська і Павлик не повірили:

— Так-таки із шоколаду? Вигадуєш… Асик ображено закопилив губу.

— Спитай маму. Моїй мамі на іменини дядько отакеленного шоколадного кошика приніс. Ще ми його потім у подарунок професору Соль-Смичковському віднесли. Так він кошика взяв, а мене пі. Думаєте, мені дуже хочеться в ту музичну школу? Я краще б з вами кролів годував.

На хвилину всі замовкли. Все-таки що не кажи, а жаль було цього вайлуватого Асика. Потім Коська запропонував:

— Пішли скупаємось, а потім проведемо репетицію.

Сонце вже високо підбилося вгору, море парувало, ліниво гнало дрібні хвилі. В такий час тільки сидіти в морській воді. І ми рушили на берег. Коська попереду, я за ним, Павлик за мною, а позаду — ваги-переваги — Асик. Вій так і не навчився ходити з гори — ми збігаємо, а він лізе, мов рак, задом. Лізе-лізе, оглянеться, чи ще далеко до берега, і знову лізе. Ми вже роздягнутися встигли, а вій усе лізе.

Ми купаємося довго, із задоволенням. Плаваємо і пірнаємо. Тільки Асик боїться відпливати далеко від берега. Він лежить иа самому прибої, а його ласкаво полощуть спокійні морські хвилі. Він аж сопе від насолоди і час від часу нагадує:

— Вам добре! Ви залишаєтесь.

Та й знову вмочає ноги в воду. Посопе-посопе та й за своє:

— Вам добре! Ви біля моря, ви купатиметесь. А мене — в музичну.

— Так тобі й треба, — сміється Коська. — Ти ж — геніальний. Асику не смішно.

— Вам добре! Ви смієтесь, а мене мама везе додому.

Ми вилазимо на берег. Мовчимо. Мабуть, всім, так само, як і мені, все ж жаль Асика. Справді-бо: був він біля моря і не був. Мама його від себе й на годину не