Морська чайка - Юрій Оліферович Збанацький
Я мовчу. Я не рухаюсь з місця. Бо ж не скажеш одразу мамі, що тобі зовсім не хочеться в ті гості.
— Ти чув, Даньку?
— Мамо! А йди сама. Бо мені так ніколи, так ніколи… Мама запитливо зиркає на мене:
— Чи не з дідом у море збираєтесь?
Дідусь сьогодні не йшов у море — находився за тиждень, — він ще лежав у ліжку, читав газету. Читав і чогось лаявся.
— Мені он чайку треба годувати…
— То йди швиденько нагодуй.
— Але ж бички… Треба бичків наловити.
— А ставрида ота для кого?
Я справді заготував для чайки стільки риби, що її вистачить ще й на сьогодні. Отож стояв і думав: як мені ще відмовлятись?
Мама закінчила викладувати свою зачіску. Вона була така красива, така висока і струнка, що я мимоволі ступив до неї і притулився щокою до маминої руки. Я дуже люблю свою імаму, а ще коли вона вдягається ось так — мені просто подих захоплює.
Мама погладила мене по голові, і мені стало так тепло, так хороше. І я вже згодний не те що в гості — на край світу йти зі своєю мамою.
— І волосся у тебе, мов у їжака. А шия! Я думала — смаглявість, а воно грязюка чи, може, смола, як на тому П'ятниці. Ану, голубе, знімай свою «кольчугу» — митися будемо.
«Кольчугою» мама називає мою майку. Мені дуже не хочеться митися.
— Та я ж тільки вчора мився, — упираюсь.
— Видно, що мився.
— То я в морі…
— На ось мило, йди під душ. Та вуха добре помий, волосся, бо на тебе дивитись страшно.
І ось уже вимитий, зачесаний, в білій сорочечці та парусинових коротеньких штанцях я йду з мамою в гості. І тільки за ворітьми згадую, що слід поцікавитись, куди ж ми йдемо? До кого?
— До тьоті Наді,— повідомляє мама.
В мене знову зникло бажання йти в гості. Це ж доведеться слідкувати, щоб не забруднити оцих штанів — я їх дуже не любив! — та ще й поговорити буде ні з ким. Не розмовлятиму ж я з отією заокуляреною Сайкою.
— А що я там робитиму, в тих гостях? — питаю кисло. Мама дивується:
— Як що? Сидітимеш, слухатимеш старших, з Оксанкою пограєшся.
— Потрібна вона мені…
Мама спиняється, суворо дивиться мені в очі:
— Як це — потрібна? Вона — що: не така, як і ти? Що це за зверхнє ставлення до друзів?
— А вона мені ніякий не друг… — знизую я плечима…
— Санина мама — моя подруга. Значить, Санка — твоя подруга.
Я опускаю голову. Подруга, то й подруга. Потрібні мені такі друзі. Коли мама наказує — що ж, посиджу в хаті, але гратися з нею все одно не буду. І говорити не буду. Ще чого не вистачало — з дівчатами розмови заводити!
А мама повчає:
— З тьотею Надею будь ввічливий. Та коли до столу запросять, то не хапай нічого в руки, а згадай, що існують на світі ложки та виделки. Та їж не поспішаючи, пережовуй гарненько, бо ти завжди все ніби кудись поспішаєш.
— Поспішаєш-поспішаєш. Ти мене, мов того Асика, муштруєш.
— Не муштрую, а навчаю…
Далі сперечатись було нікуди, бо ми підійшли до тьоті Надиного дому. Я відразу побачив і Оксану. Вона, зігнувшись, сиділа на столі в альтанці і щось читала. Не підняла голови навіть тоді, коли ми, грюкнувши хвірткою, зайшли на подвір'я.
— Здрастуй, Сано! — привіталась мама.
— Здрастуйте, мама в хаті,— не підводячи голови, пропищала Оксанка.
Зиркнувши на маму, я мало не розсміявся. «Якраз з Саною пограєшся», — говорив я їй очима.
А назустріч нам вибігла тьотя Надя.
— Оксано! Ох спасибі ж тобі! А я виглядаю та все думаю — прийде чи не прийде?
Тепер і Санка відірвалась од книги.
— Тьотю Оксано! Даньку! Здрастуйте!
— Сано! Пограйся з Даньком, — наказує тьотя Надя.
Сана неохоче злізла з столу, притиснула до грудей книжку, короткозорими очима витріщилась через скельця окулярів на мене:
— Ти хочеш гратися? А може, краще давай почитаємо книжку?
Мені однаковісінько — читати, то й читати.
— Або я тобі покажу свої книги. Хочеш?
— Ну, показуй, — згодився й на це.
Ми зайшли до хати. В них була простора хата на дві кімнати з кухнею. У більшій кімнаті, в одному з кутків, стояла етажерка, заставлена книгами.
— Глянь, скільки їх у мене. І я вже по тричі прочитала кожну.
Це все були пригоди й пригоди. Я їх теж колись читав, а потім перестав.
— Та то все вигадки, — кажу Сані. Вона з переляком зиркнула на мене.
— Як вигадки? Хіба в книзі можуть бути вигадки? Знаєш, які бувають хитрі шпигуни? Вони як завгодно вміють маскуватись.
— Навіть в сірниковій коробці?
— Навіть в коробці,— не задумуючись, кивнула головою Сапа. Потім подумала-подумала і додала — Звичайно, тут трохи, мабуть, вигадано, але все ж цікаво.
Далі говорити було ні про що, і я початі дослухатись до розмови тьоті Наді з мамою. Тьотя Надя і на цей раз