Морська чайка - Юрій Оліферович Збанацький

— Павлик, давай рибу.

Павлик не забарився. Він одразу ж підсунув чайці під носа чималу ставриду. Чайка, повагавшись якусь мить, схопила ту рибину дзьобом, підкинула вгору, схопила за голову і в одну мить проковтнула.

— Вона й акулу проковтнула б, — з гордістю мовив Павлик. Після того як чайка наїлася, я уваяшо оглянув її поранене крило. Справді, за ці дні воно майже зовсім загоїлося. Тільки струп ще залишався на тому місці, де був нанесений удар камінцем.

— Швидко вже літатиме, — сказав я, випустивши чайку. Струснувшись, а потім змахнувши обома крилами, вона пішла в куток. Чайка хотіла спати, і ми, щоб не заважати їй, полізли з горища.

Потім Павлик розповідав мені про новини. Виявляється, що тут мало не втонув Асик. Вирвавшись од матері, він сам прийшов на берег моря, заліз у воду і почав плавати. Плаває він погано, тільки тоді, коли руками та ногами за землю тримається. А то трохи наловчився плавати та так осмілів, що почав навіть метрів за п'ять відпливати в море. І саме в той час, коли він плив над ямою, з'явилась на березі його мама, зчинила крик. Асик перелякався та й пішов на дно. Що тут робилося! Асикова мама знепритомніла, а він, хоч і дістав ногами дна, але, стоячи у морі по шию, репетував на весь берег: рятуйте!

Неподалеку вудив Коська, то він і витяг на берег Асика. Опам'ятавшись, мама схопила Асика за руку, і що вона йому тільки робила: то поцілує, то дасть ляпаса, то схопить руками за шию, то притисне до себе, то знову ляпаса. А сама то плаче, то сміється. Косьці п'ять карбованців на цукерки подарувала, а Асику веліла більше й близько до води не підходити.

Коська закінчував будувати «супутника». Павлик про те знав напевне, бо роздобув у будинку відпочинку дошку для Коськи. На знак подяки, Коська допускав Павлика в свою майстерню і навіть дозволяв йому тримати дошки, які він збивав докупи.

— Сьогодні Коська фарбував «супутника». Смішний!

Оповідаючи про Косьчину витівку, Павлик сміхотливо почмихував.

— Нічого робити тому Косьці, то й мудрує.— кажу я.

— А Коська взагалі вигадник, — згодився Павлик. — Вони з Славком змагаються — хто що цікавіше вигадає.

Розповів Павлик і про Іва. Йому дужо сподобалась риббаза, і тепер кожного вечора, а інколи навіть і вдень, на містку реве диким голосом магнітофон і Жорка-одесит та Ів зі своєю Сімоною витанцьовують такі танці, що можна кишки порвати. Нап'ються горілки і танцюють. Ів викручується та вигинається, а Жорка-одесит — той і на животі танцює, і на руки спинається, і в підошви долонями вибиває, і на скарлючених ногах ходить, і по животу себе так виляпує, що аж виляски по всьому селищу йдуть. Весь берег їх лає, бо спати не дають, але вони на те не зважають. Ів каже, що йому ніхто не має права перешкоджати в культурному відпочинку.

Поки про все це розповів мені Павлик, ми вибралися на високу кручу, туди, до жовтіє одинокий каштан, і підійшли до кінотеатру. Тут уже зібралися всі: і Коська, і містер Ікс у своїй чорній пов'язці, і всі наші знайомі.

Побачивши Коську, я зіщулився — що то він мені скаже? Але він, мабуть, уже забув про ту дошку. Він навіть порадів нашій зустрічі.

— Тобі, кажуть, пощастило, Даньку?

Я закліпав очима. В чому це мені так пощастило?

— Я сам бачив — усю риббазу рибою, завалили.

Он воно що! Коська вважає, що то я виловив у морі всю ту рибу. І я відповідаю глухо:

— Та трохи впіймали. Коська лукаво підморгує.

— Коли б частіше траплялося таке «трохи».

На екрані спалахнув сліпучий сніп світла. Кіномеханік ловив фокус. За одну хвилину ми опинилися на своїх місцях. Нам з Коською випало сидіти на одній черешні. І коли на екрані заплигали букви, Коська довірливо шепнув:

— Приходь завтра на репетицію.

До чого ж не люблю я ходити в гості! В гостях завжди почуваєш себе зв'язано. Завжди тебе вдягнуть так, що в тому одязі мусиш сидіти на одному місці, бо тільки забудеш та вилізеш на дерево або покачаєшся на траві — вже всі лікті й коліна в зелені. Крім того, в гостях незручно бігати, а сидіти весь час дуже нудно.

Знову була неділя. На цей раз я прокинувся вже тоді, коли сонце височенько підбилось угору. Море лежало спокійне, тихе, ніби й не було учорашнього шторму з блискавками та громом. Тільки густі хвилі йшли по морській рівнині, ніжно співали, бючись об теплий берег.

Мама вже була на ногах. Вона вирядилась в своє біле плаття, в черевички на високих каблуках. Не відриваючись од дзеркала, мама розчісувала коси, завивала їх у красиві русяві кільця. Я дуже люблю мамину зачіску, але знаю, що вона її завжди накручує не випадково, отож вирішив не потрапляти мамі на очі. Та вона мене покликала:

— Даньку! Ти вже прокинувсь?

— Та, мабуть, прокинувсь, — кажу неохоче, бо справді — що ж ти скажеш, коли вже стоїш на ногах і кліпаєш заспаними очима.

— От і добро. Вдягай ось чистенький костюмчик та підемо в гості.

Так і знав! Потрібні вони мені, оті гості! Ну, вдома, я розумію, там ми ходили до таткових друзів, а тут які можуть бути гості? І це в той час, коли треба було йти до Коськи на якусь