Морська чайка - Юрій Оліферович Збанацький

І дідусь до самого заходу сонця, а потім аж поки зовсім стемніло, розповідав про своє життя. І про те, як він бився з ворогами ще в громадянську війну в загоні Залізняка, отого самого матроса Залізняка, про якого в пісні співається, і про те, як після розрухи риболовний промисел в Чорному морі налагоджував і як у Вітчизняну війну партизанив в одеських катакомбах. Я слухав усе те, затамувавши подих.

— І ви, дідусю, самого Залізняка бачили?

— Так, як оце тебе, онуче.

Я немало читав книг про партизанів. Мені не раз снилося ночами, що я, обвішаний гранатами і патронами, ходив з партизанами непролазними лісами, прокладав у нетрях стежки та дороги. Я чув уві сні, як наді мною шепотілись віковічні сосни, бачив, як хилили на мій лісовий курінь густе листя крислаті дуби. Але я, хоч і читав про те, не міг собі уявити, як це можна було партизанити під землею. А дідусь, виходить, під землею партизанив.

— Попсували ми трохи крові фашистам, повік не забудуть, — хвалився дідусь. — Ні вдень ні вночі не давали їм спокою. Вони зверху, на землі, сидять, а ми під землею. Еге ж, спробуй тут, фашисте, спати спокійно, коли, хто знає, може, під ліжком у тебе сидить партизан? А ми з'являлись завжди тоді, коли нас не ждали. 1 такий шум підіймали в місті, що до неба заграви злітали.

Дідусь задумливо мружить очі, дивиться кудись в морську далечінь.

— А фашисти боялися ходити в катакомби?

— Ходили, мерзотники. З острахом, з оглядкою, а ходили. Завалювали виходи, викурювати нас намагались, навіть отруйні гази пускали. Та тільки катакомби несходимі, всіх виходів не завалиш, а всіх партизанів не переб'єш. Одного вбивали, а п'ять нових приходило. Так-то, онуче, життя найгіршою стороною до нас було повернулося.

Сонце, червоне, кругле, велике, занурило один бік у море. Я дивлюся на дідуся, бачу, як в нього золотяться великі довгі вуса як б'ється на смаглявому виску синя жилка, як задумливо світяться дідові очі, і не смію дихнути. Ось який у мене дідусь! Друг матроса Залізняка, партизан Вітчизняної війни і знаменитий рибалка. Хай що хто похвалиться таким дідусем. От би мені таким, як дідусь, вирости. Щоб і рибалкою, і отаким хоробрим. Тут я згадав, що дідусь ще й шпигунів виловлює, тих, хто лізе на нашу землю.

— Дідусю, розкажіть, як ви шпигуна зловили?

Дідусь розповідає. Неквапливо. Розповідає зовсім не так цікаво, як ото пишуть про шпигунів у книгах, зовсім без усіх отих страхіть.

— Та то звичайна справа, — каже дідусь. — Хто ж, Даньку, повинен дивитись за тим, щоб різна погань не лізла на пашу землю? Ми самі. От і дивимось. А коли гуртом дивитись, та пильно дивитись, тоді ніяка личина не пролізе.

— То і я можу виявити шпигуна? Дідусь сміється.

— А чого ж. Але запам'ятай тільки, хлопче, в цій справі і перестаратись неважко.

Я так і не зрозумів, до чого це було сказане. А дідусь не став роз'яснювати. Сонце вже давно зайшло, на землю впала ніч, і ми пішли вниз, до вогнища.

Всю піч мені снилися партизани, я блукав у якомусь підземеллі, що звалось катакомбами, хотів звідтіля вийти і весь час наштовхувався на кам'яну стіну. І коли прокинувся, дуже зрадів, що то був тільки сон.

Ще й сонце не сходило, коли я вибрався у рибальське «гніздо» на горі. Дідусь уже був тут, пильнував за морем. Я мовчки став йому допомагати видивлятись ставриду.

Сонце, випливши з морської сині, швидко підіймалося вгору, припікало в спину. З кожною хвилиною спека ставала все дошкульнішою. Мені дуже хотілося збігти вниз, до моря, викупатись в ранкових прохолодних хвилях, але я боявся пропустити появу риби. І добре зробив, що не побіг з рибальського «гнізда». Саме в той час, коли мама принесла нам дуже смачну юшку, дідусь чогось насторожився. Він рішуче відсунув від себе миску, сказав мамі:

— Чекай, чекай, Оксано. Ану, в тебе очі молодші, глянь ось туди.

Дідусь показав пальцем у морську далину. Ми з мамою тож забули про варену рибу. Ми видивлялися живу, ту, що гуляла в морі.

Я був упевнений, що риба прийде. Мені дуже хотілося першому побачити її, але ніяких ознак наближення риби я не помічав. Тільки чайки великим табуном вились у морі, то шугали вниз, то здіймалися вгору, весь час наближаючись до нашого берега. Та ще я помітив, як на море лягла ледве помітна тінь, поповзла морською гладдю.

В дідуся затремтів голос:

— Ну, дивись, Даньку. На твоє щастя… Йде! Йде ставрида! В діда палали вогнем очі. Він став на коліна, гукнув униз:

— Еге-гей, хлопці! Пильнуйте там біля лебідки!

Знизу почувся радісний відгук. Видно, дідові хлопці раді були пильнувати. Я бачив — рибалки кипули їжу, підскочили до лебідки.

Я знову дивився в море. І нічого не бачив. Тільки чайки вилися в повітрі,— але ж вони щодня шниряють невтомно над морем! — та легенька тінь ледь-ледь пересувалась по морській рівнині.

— Ну, тепер бачиш, Даниле? — запитав у мене дідусь.

Хоч мені було й соромно від того, що я нічого не бачив, але я зізнався:

— Нічого не бачу, дідусю.

— От туди до бісового батька! А ще рибалка. А ти, Оксано, бачиш?

— Та і я щось стала недобачати, — засміялась мама.

Дідусь загадково посміхнувся, а сам не зводив очей з моря. — Чайок бачите? Ну, ото ж і воно. Мов маяки, вказують чайки шлях риби. Он пригляньтеся, пригляньтеся уважніше до моря, бачите, мов тінь насувається…