Морська чайка - Юрій Оліферович Збанацький

— Де супутники?

Мама кладе на мою голову теплу руку.

— Спи, синку, спи спокійно. Сьогодні супутник не пролітає над Одесою.

І я згадую — правда, в газеті не писалось про супутника. Значить, я даремно його жду. А небо тим часом на сході зовсім розжеврілось, на морі стало ще видніше, мабуть, коротка літня ніч закінчувалась. І зрозумівши, що ночі наступає кінець, я враз відчув, як щось налягло мені на очі, склепило повіки. То ранковий сон наліг мені на груди. І я вже не хотів з ним змагатись. Навпаки, я із задоволенням поплив йому назустріч, і через хвилину мені здалось, що я й зовсім не в рибальському баркасі, а, ніби той баркас, сам розрізаю грудьми високі морські хвилі. Не знаю, скільки я плив би і куди б заплив, коли б раптом не налетів на підводний камінь. Мене всього струсонуло, я відчув, що наштовхнувся на якусь твердь.

Прокинувшись, побачив, що вже був ранок, сходило сонце, а наш баркас пристав до берега.

Перед нами височіла крута кам'яниста гора.

Ловити в морі рибу не дуже важко. Варто тільки забажати, і кожний може стати рибалкою.

Ось хоч би й ми з мамою. Я ніколи не був рибалкою, а мама тільки маленькою виходила з дідусем у море так, як оце зараз я, а тепер ми справжні рибалки.

Я думав, що ми ловитимемо рибу серед моря, там, звідкіля не видно землі, а тільки одне небо. Мені дуже хотілося потрапити у відкрите море, в таке місце, звідкіль не видно було б зовсім берегів. Але ми рибалили на березі!

Ми спинились в кіпці вузького мису, що далеко вигнався у море. Морські хвилі підмили крутий берег, висока круча висіла над самою водою. Коли вилізти на ту високу кручу, то видно, що ми пристали до невеликого півострова, який клином входить у морський простір.

Біля підніжжя кручі, зовсім близько від берега, рибалки спорудили великий сітчаний «казан». Він дуже схожий на ті «казани», які встановлені біля селища, тільки ті були далеко в морі, а цей під самою кручею.

Не вірилось, що в цю кошару потрапить хоч одна рибина. Та хіба ж вона, та риба, дурна, що не помітить пастки? Риби ж бачать добре, а вода в морі чиста. Крім того, море безмежне, простір для риби незмірний, отож пожди собі, поки та риба надумається та підійде до берега. Та коли я свій сумнів висловив дідусеві, він сказав:

— Море велике, а нашого казана риба не мине.

Дідусь мені довго розповідав про те, чому риба добровільно прийде в нашу пастку. Риба ходить у морі великими табунами, а від того табуна відбиваються менші табуни. Вони, мов розвідники, мотаються по всьому морю і підходять близько до берегів. Оцей самий півострів, виходячи далеко в море, перетинає шлях рибі. Море тут глибоке, і риба підходить дуже близько до берега, отож ставник робиться не віддалену, а зовсім під кручею. Я дідусеві вірив, але все ж сумнівався, — а що, коли не захочуть розвідники підійти до нашого берега?

Дивна ота морська рибна ловля. Вночі ми з мамою спали в баркасі. Дідусь з рибалками вилазив аж на високу кручу. Вранці мама готувала в великому чорному казані рибальську юшку. Ми поспіхом снідали.

Всі ми ждали риби, а її не було.

Після сніданку ми з мамою вибрались на кручу. Тут, у зручній, виковзаній людьми ущелині сидів хтось з рибалок. Він пильно дивився вниз, у воду. Говорив дідусь, що звідсіля можна було побачити, коли у «казан» ввійде риба. Я не знав — жартує дідусь чи правду каже. Але скидалось на правду — бо інакше чому б то чергували на кручі рибалки, не відриваючи від води очей?

Я сам подовгу дивився в море. Воно лежало внизу тихе, спокійне, іноді ледь-ледь зітхало, кидаючи на берег маленькі хвилі. Ближче, біля берега, море було чорне, бездонне, мабуть, тут справді була незмірна глибина, а трохи далі переливались зелені та сріблясті смуги. Вони то поширювались, то звужувались, непомітно міняли кольори. Я уже встиг помітити і переконатись,

Що морський простір ніколи не буває однаковим. Коли не глянь на море — воно вже не таке, як було годину тому. Я дивився з горн у воду і дивувався — невже звідціля можна побачити рибу? Та ще на великій глибині. Ні, то, мабуть, дідусь з мене сміявся. І, посидівши з півгодини в рибальському «гнізді», я йшов по косі в степ. А від мене не відставала й мама.

Коса була кам'яниста. Ранньою весною, говорив дідусь, тут росла трава, але на середину літа вона вже встигала висохнути. 1 тільки далі, там, де майже не видно було вже моря, зустрічались полин та буркун, та ще якісь сухуваті квіти без запаху. Мама визбирувала де кращі квіти, а я приглядався до ховрашиних нірок. Тут їх дуже багато, цих ховрашків. Ховрашок — такий кумедний. Жовтий, смугастий або сірий — стане на задні лапки, немов стовпчик, і дивиться. Дивиться, ще й посвистує. А тільки почнеш наближатись, одразу пірне у нірку, як риба в море. Я намагався уявити собі, яку б то можна було пастку на цих ховрашків поставити.

Мої думки розігнала мама. Вона назбирала великий букет квітів, сіла на камені та й заспівала. Ніжно-ніжно, про козаченька, що поїхав за Десну. Я знаю — то вона за татусем засумувала. Вона завжди так — як тільки почне про татуся думати, відразу співає. Мені дуже хочеться слухати мамину пісню, але я не люблю, коли мама сумує.

— Еге-гей, — гукаю, — мамо! Не будемо журитися.

Мама таки доспівала ту пісню, а потім подумала трохи і сказала:

— А що то там наш Сашко робить?