Морська чайка - Юрій Оліферович Збанацький

— Це все я на пам'ять зберігаю, — похизувався Павлик.

В кутку стояло широке ліжко, заслане білосніжним простирадлом, а над ліжком висів портрет смаглявого моряка.

— А це мій батько… — гордо сказав Павлик. Прихопивши свою вудочку, Павлик пішов з хати. Не роздумуючи, ми подалися до моря.

— А ти справді хочеш зі мною дружити? — допитувався з тремтінням у голосі Павлик.

— А чому ж ні?

— Але ж ти з Коською дружиш?

— А хіба це заважає дружити з кимось іншим? Павлик похнюпивсь:

— Ти тому, що я малий?

— Та що ти? Ми всі повинні дружити один з одним. Розумієш? І ти, і я, і Коська, і навіть містер Ікс.

— Містер Ікс не любить дружити з усіма.

— Ну, це не по-піонерському. Піонери повинні дружити.

— А я ще не піонер, — глухо сказав Павлик. — Я тільки в третій перейшов. Але не думай, що я маленький. Я все розумію. І я дуже сильний. А сміливий я — один жах. Я нічого не боюсь — ось побачиш. І коли хочеш, то ми й рибу разом ловитимемо, і чайку годуватимемо. Ти не думай, що я чайку ту справді собаці хотів віддати. Та ніколи в світі. Я сам не люблю, коли пташок зобиджають. Але ж Робінзон ти знаєш який, йому захотілося полювати. Ти ось побачиш, що я зовсім не маленький…

Павлик заїкався, поспішав, видно, хотів переконати мене в тому, що він може бути щирим і вірним другом. Павлик більше всього, мабуть, боявся залишитись самотнім. Над усе в світі, певно, цінував дружбу і не міг без неї жити.

Ми прийшли до моря.

— Гаразд, — сказав я. — Ми будемо дружити весь час. І чайку разом годуватимемо. Аж поки вилікуємо.

Чорне, вимащене смолою, обличчя Павлика розпливлося в щасливій і радісній посмішці.

І ось ми знову йдемо з дідусем у море по рибу. Тепер я уже справжній рибалка — мені вже все ясно, що ми робитимемо і як робитимемо.

Зі мною на носі баркаса Павлик. Ох і хороший же він, цей Павлик. Він так здружився зі мною, що ні на крок не відступає. Куди я, туди й Павлик. І головне, що моя бабуся дуже вдоволена нашою дружбою. «Павлик хороший хлопчик, — каже вона, — Він ані кішок, ані собак не зобиджає і такий ґречний. Привітається, коли зустрінеш на дорозі, ще-й кашкета зніме». їй тільки не подобалось, що ото він такий чорний. Довідавшись, що це від смоли, яка перетворила була круглолицього губатого Павлика в П'ятницю, бабуся довго бубоніла — сердито картала «бусурмана» Робінзона, а потім налила гарячої води в ночви та й давай патрати Павлика. «Твоїй мамі за роботою часу немає,— говорила невгавно. — І те сказати — нелегко самотній жінці на світі жити».

Потім ми з ним ходили в будинок відпочинку, і Павликова мама вдала чи, може, й справді не впізнала сина. «Як же це ти додумався, Павлику, вимитись? Чи це вже тебе з П'ятниці розжалували, чи як?»

— Ану його, того П'ятницю, — махнув рукою Павлик. — Я вже не дружу з Робінзоном. Він уже не Робінзон, а цей… скажи, Даньку, хто тепер Робінзон?

Коли ми з дідусем зібрались у море, Павлик і собі упросився до баркаса. Дідусь спочатку не хотів його брати, але Павлик так просив, дивився на дідуся такими благальними очима, що ал< мені стало жалко його. І я заступився за нього:

— Дідусю, Павлик хороший! Він дуже любить рибалити, і він увесь час сам один. Візьміть його, дідусю.

Дідусь посміхнувся, покрутив для чогось свої вуса.

— Бач, яка кругова порука. Ви що ж — подружилися, чи як? Ну, молодці. То правильно — треба відстоювати товариша, допомагати йому. А то ж який воно в біса друг, коли своєму ж товаришеві ніжку підставляє.

І от Павлик сидить поруч зі мною і розцвітає від щастя.

Примруженими очима він оглядає морську далину, не замовкає "і на хвилину.

— А в мене немає дідуся. І бабусі немає. Нікого немає. От коли б мені дідусь отакий, як у тебе.

— А в мене ще й другий дідусь є,— похвалився я. Павлик зітхнув.

Ми й незчулися, як до нас підлетів справжнісінький військовий катер. За рулем сидів молодий моряк, а поруч з ним — прикордонники в зелених кашкетах.

Я знав, що ми жили тепер з мамою на самому кордоні. І вже не раз бачив, як берегом то ввечері, то вранці проходили прикордонники з автоматами. Часто з ними був великий собака — дуже розумний і дресирований. Я кожного разу заздрив — от би мені такого песика!

На катері був не простий прикордонник, а офіцер. Я відразу по зірочках визначив — старший лейтенант. Чорнявий, засмаглий, він стояв серед катера, як струна, і не схитнувся ні разу. Поруч з цим — солдат-прикордонник.

Тільки коли катер підійшов зовсім близько до нашої моторки, старший лейтенант, подаючи через борт руку моєму дідусеві, привітався і запитав, посміхаючись:

— Як улов, Кузьмо Івановичу?

— Нічого, дякувати, товаришу Малимонов. Учора трохи впало і сьогодні думаємо дещо взяти. Ждемо, що скумбрія піде, — якось притишивши голос, ніби боявся, щоб його не почуло море, сказав таємниче дідусь.

— Та вже час і скумбрії з'явитись, — згодився старший лейтенант. — Закуримо?

— Спасибі, в мене свій, міцненький.

— А беріть-но наших, флотських.

— Хіба що задля інтересу.

До портсигара старшого