Морська чайка - Юрій Оліферович Збанацький

Я розгубився. Де ж я її дістану, коли тут, куди не глянь, — степ та море. Навіть загорожі тут кам'яні, не те, що в нас у Білорусії. От коли б мені додому хоч на хвильку потрапити, я звідтіля б повну автомашину привіз тих дощок.

— Дома, дома! — сердився Коська, не прийнявши до уваги моїх слів. — Ти мені тут подавай. Понаїздять тут усякі! Тільки дошки псують…

— Та я ж ненавмисне…

— А мені що з того? Де хочеш, бери дошку. В дідуся свого на горищі візьми. Там е…

Я згадав, що справді на горищі в дідуся є дошки. Тож, напевне, вони не потрібні дідусеві.

— Гаразд, — кажу, — я обов'язково випрошу. Дідусь не відмовить.

Коська розізлився ще більше.

— От іще балда-балдович! Він випросить! Та що, твій дід, думаєш, маленький? Так він тобі й дасть дошку. Гляди, такої дасть, аби витримав. Нишком візьми.

А й справді — для чого ще просити? Хтозна, дасть дідусь чи не дасть, а взяти непомітно — легше від усього.

— Тільки ходімо разом, — кажу. — Я дістану, а ти забереш. Коська побурчав трохи невдоволено, а потім згодився.

— Понаїздять, попсують дошки, а тоді швендяйся за ними, — всю дорогу невдоволено чмихав він.

Я поліз на горище, а Коська сховався за будинком. Я мав йому через віконце в даху викинути дошку. На горищі й справді знайшлася дошка. Я її швидко опустив додолу. І саме в той час, коли вже я вважав, що все гаразд, трапилось непередбачене: Коську помітила моя бабуся.

— А тобі, гемоне, мало котів! Ти вже за дошки взявся, вражило, злодійська твоя голова. Ось я тобі дам дошки, ось я тобі дам котів. Ану кинь, бусурмане, дошку, куди потяг!

Я так і завмер коло слухового вікна. Бачу — Коська дременув вулицею. Він таки не зважився взяти тієї дошки. Оглянувся, побачив мене на горищі, посварився кулаком. А бабуся загаласувала на все селище:

— Ти мені ще й кулаки будеш показувати? Ти мені ще й загрожуватимеш? Чекай же, голубе, ось я піду до твоєї баби.

Я сів на купу старих сіток, обхопив голову руками. На мене співчутливо дивилася морська чайка. Ех, чайко, ти не знаєш, як важко людині жити на світі. Особливо тоді, коли ти хочеш зробити щось якнайкраще, а воно виходить якнайгірше. Одна біда, та й годі!

А бабуся дивилася з вікна і посміхалася.

Моторна швидко мчить по морській блакиті. Дідусь, тримаючи люльку в зубах, сидить на кормі, правує посудиною. Рибалки сидять на перекладинах, дивляться в море. Я — попереду, на широкому полику.

Я й додому не заходив. Боявся з бабусею зустрітись. Вибрався з горища та й на риббазу. А тут саме дідусь в море збирається.

— А, прийшов-таки, не спізнився.

— Прийшов, дідусю.

— То сідай до баркаса, коли такий цікавий. До ставників зараз підемо.

І ось ми йдемо до тих ставників. Я їх бачив здалека. Ще дуже дивувався — що то воно за диво таке в морі? Стовпи, стовпи, засновані вірьовками та дротами, а на кінці якась мотузяна споруда. Я відразу зрозумів — то на рибу, але як вона ловиться, та риба, цим ставником — ніяк не міг збагнути.

День сьогодні був чудовий. Над головою гаряче сонце, а з півночі подихає прохолодний вітер. Він хоч і не сильний, а такий свіжий, що в холодку не встоїш, так тебе й тягне на сонце. Море синє-синє, аж чорне, ніби відрізане від неба. Небо безхмарне, трохи рожеве на обрії. Наша моторка мчить туди, де серед морської синяви пролягла широка зелена смуга. Ось ми вступили в ту смугу, і я побачив, що вода тут чиста-чиста, мов небо ранньою весною. Через ту воду видно морське дно, здається, коли б зупинився, то можна було б порахувати все каміння, безладно розкидане на морському дні. На баркас легенько наповзають дрібненькі хвилі, хлюпочуться, булькотять, ніби граються з моторною. Вода така приваблива, така ласкава, що мені хочеться в неї засунути по самісінький лікоть руку і бурунити її, бурунити. Я, мабуть, так би й зробив, але саме в той час, коли мені спливла ця думка, заговорив дідусь:

— Отож він і є, наш ставник. Нехитра штука, а, гляди, риба, яка дурніша, й ловиться.

Я забувся про все, дивився, як нам назустріч біжить той таємничий рибальський ставник.

— Воно ж на все, онуче, треба загорожу. І худобу тримають в загорожі, щоб не розбігалась або щоб вовк, бува, не потяг. І рибу теж ловимо в загорожу.

Ми підійшли дуже близько до товстих дерев'яних стовпів, міцно вбитих у морське дно та ще й укріплених з обох боків червоно-жовтим від іржі дротом. По тих стовпах тягнеться, перегороджуючи море, опускаючись до самого дна, густа сітка, точнісінько, як ота, що лежить купою в діда на горищі. Дідусь пояснює, і я поступово починаю кумекати, в чому тут справа. Виявляється, така сітка тягнеться від берега далеко в море, а на кінці, на великій глибині, з сіток виплетений кіш — дуже хитра штука. Риба йде попід берегом, натрапляв на перешкоду, повертає під сіткою в море та й потрапляє в кіш. А в той кіш вхід вузенький, ще й через таку горловину, що туди зайдеш, а назад вийти вже ніяк не потрапиш. От тоді приїздять рибалки, виймають з води той кіш з рибою.

Поки дідусь все це мені розповідав, баркас причалив до коша. Затих мотор. Баркас закрутився, захитався на хвилях. Хтось із рибалок уже схопився руками за дерев'яний стовп.

Я