Морська чайка - Юрій Оліферович Збанацький
— А у вас же як? — допитливо зиркнув з-під важких брів дідусь на старшого лейтенанта.
Старший лейтенант глибоко затягнувся цигаркою, окинув примруженими очима обрій, сказав неквапливо:
— В нас, як завжди, Кузьмо Івановичу. Стоїмо на варті, пильнуємо.
— А, то так, — згодились рибалки. — Дивитись треба. Старший лейтенант трохи помовчав, подумав. Я відчув — ой, недаремно до нас під'їхав цей старший лейтенант. Недаремно він чогось хвилюється, хоч і не показує свого хвилювання. А що, коли вороги хочуть на берег наш виповзти?
І я аж пильніше глянув у море — а чи немає там нічого підозрілого? А старший лейтенант і справді сказав дідусеві:
— Приглядайтеся, Кузьмо Івановичу. Дідусь суворо зиркнув на старшого лейтенанта.
— Неспокійно?
— Особливого нічого, але чогось все крутяться поблизу. Одним словом, є підозра.
— Гаразд, товаришу Малимонов. Ми не дрімаємо. Старший лейтенант наказав щось мотористові, і військовий
катер враз здригнувся, запирхав мотором, збурунив позад себе воду. Дідусь відіпхнувся веслом від катера. Старший лейтенант взяв під козирок.
— Бажаю здоров'я! — гукнув.
— Будьте й ви здорові! — прокричав услід катерові мій
дідусь.
Катер швидко помчав у синє море, а ми з Павликом переглянулись. Павлик, мабуть, теж зрозумів, про що йшла мова.
— Чув? — запитав я стиха.
— Ти про порушників? — перепитав Павлик. Виявляється, він і справді не такий уже простак, цей Павло. — У нас не пройдуть! У пас їх одразу візьмуть за шкабрики.
Що воно означало, оте «візьмуть за шкабрики», я не знав, але здогадався, що то цілком слушне щодо порушників кордону.
— Он твій дідусь уже скількох шпигунів зловив, — підморгнув Павлик в бік мого діда. — Сам міністр йому подяку написав.
Я слухав усе те, роззявивши рота. Так ось який у мене дідусь! Я думав, він звичайний рибалка, а він у мене герой. А не признається.
І я прискіпався до дідуся:
— Дідусю, розкажіть!
— А що тобі розказати, онуче?
— Ну, як ви отих шпигунів упіймали?
— Шпигунів? — дивується дід.
— Ага!
— Знайшов про що. Та хіба ж то я сам? То ми гуртом… аякже. Відомо, опуче, що хто з мечем до нас, то від меча і той… Аякже — відомо всім — піде до нас ворог — не повернеться.
Говорить щось таке дідусь. Ніби воно й пі до чого. Гуртом, гуртом, а Павлик он моргає — мовляв, не хоче розказати дідусь.
А наша моторка вже наблизилась до першого ставника. Ну, нічого, я ще піддобрюсь до дідуся. Вночі, коли ляжемо спати, він мені все розкаже, я вже знаю.
Цього разу в ставниках було ще більше риби. А в одному — не тільки кілька, а й багато ставриди.
— Ну, значить, пішла риба! — радісно перемовлялись рибалки.
Коли ми повернулись на базу, тут дідуся зустріло радісне повідомлепня.
— А шьо я вам казав? — радів Жорка-одесит. — Телеграма одержана. Табун риби йде, а ви розсуждаєте.
Мій дідусь аж паче помолодшав від того повідомлення.
Я ЙДУ В МОРЕЦієї ночі в нашій хатинці ніхто не сплющив очей. Тільки ми з дідусем повернулися додому, бабуся відразу ж напалась:
— О, вже причвалали. Подивіться на них, порадуйтесь!
— А що там таке, стара? Яка це вже тебе муха вкусила? Бабуся вдарила в поли.
— Чи ви чули таке? Ще мене й муха вкусила. Сам щоденно тягає дитину в море, морить голодом, виснажує, а мене ще й муха вкусила. Швидко хлопець уже ніг не потягне, а тобі хоч би що!
— Та що ви, бабусю! Я зовсім не стомився.
— Ще б пак — силач отакий! Самі маслаки стирчать.
— Та що ви, бабусю! Це в мене мускули. Ось помацайте.
Я войовничо стиснув кулак та зігнув праву руку. Мій мускул став твердий, як камінь. Але бабуся не захотіла спробувати моєї сили. Дідусь її ошелешив своїм наказом:
— Годі ораторствувати, готуй торбу. В море йдемо. Риба пішла.
Бабуся з подиву аж оторопіла.
— Скумбрія?
— Та вже ж не кефаль.
Дідусь по-справжньому сердився на бабусю. Не дивився їй в очі.
— То надовго підеш?
— А чи я знаю, який буде улов?
Бабуся якусь мить помовчала, а тоді знову напосілася на Дідуся.
— Отож іще звичка в людини! Як вітер, влетів, і готуй йому торбу. Не міг днів за три попередити. А тепер коли я тобі ту торбу наготую?
— Не бурчи, стара, звідкіля ж мені було знати, коли риба піде.
— Оце так! — загорілися ще більше сірі бабусині очі.— Ти не знав! А я повинна все заздалегідь знати, про все подумати?
Дідусь байдуже махнув великою мозолястою рукою.
— То не думай. Не маєш чого покласти — і так обійдеться. В море йду — не в пустелю.
Та до бабусі нелегко приступитися, з якого б боку не приступав.
— Ти мені, старий, туману в очі не напускай, не гни кирпи. Ич який, уже й слова сказати не можна, уже він