Морська чайка - Юрій Оліферович Збанацький

І до матері:

— Ох, Оксанко, і намучилась же я з ним, ох і намучилась. Вже я й мовчу, вже я й набираю води в рот — все одно, хоч верть, хоч круть верть, а він виведе тебе з останнього терпіння.

Моя мама Оксана тільки посміхається, бо теж добре бачить, хто кому уриває терпець.

— А ви не турбуйтесь, матусю, я зараз зберу татові, що треба.

Тут тільки я збагнув, що дідусь іде в море і що саме тепер почнеться справжня рибна ловля. І мені так захотілося й собі піти в море разом з дідусем. Тим більше, що я теж рибалка, бо вже двічі ходив вибирати рибу з ставників і пообіцяв дідусеві стати рибалкою.

— Мамо! — кажу рішуче. — А я теж з дідусем.

Мама здивовано зиркнула на мене. Суворо сказала, так як говорила завжди, коли рішуче в чомусь відмовляла:

— Товаришу Данько! Ви, здається, беретесь не за свою справу. Вам, здається, і на березі не тісно?

— От і тісно! — кажу я. — От і тісно! І все одно — я піду з дідусем. Правда ж, дідусю?

Дідусь ніби й не почув мого прохання. Я зрозумів — він не заперечує, але, видно, не хоче сваритись з бабусею та мамою. І я почав відстоювати своє право:

— Що я — гуляти сюди приїхав, так? Що я — на березі повинен вилежуватись та бутербродики їсти? Я не хочу, як той Асик, я хочу дідусеві допомагати. Все одно я поїду з дідусем.

— Ич ти, який рибалка! — посміхнулась мама.

А бабуся знову накинулась на дідуся:

— Ач, до чого доводить твоє виховання. «Сідай в баркас, онучку», — перекривила вона дідуся. — От і досідався! І коли вже ти, старий, думатимеш над тим, що робиш…

Я мало не плакав. Я вже бачив, куди воно йдеться: дідусь би взяв мене, але мама та бабуся не дозволять.

— А хто ж твою чайку годуватиме? — запитала, вагаючись, мама. — Вона ж з голоду загине.

Я на мить задумався. Так, справді, чайка може загинуть з голоду. Але ж в мене були друзі…

— Павлик чайку догляне.

Мамі не було чого заперечити, і вона, розгубившись, сказала:

— Справді, тату, візьміть з собою і мене з Даньком. Ох і давно ж я не була в морі.

Дідусь радісно посміхнувся в вуса, а бабуся сплеснула в долоні:

— Ти при своїх, Оксано? Приїхала в гості до матері та й подалась би в море?

— А хіба вона тільки до матері приїхала? Мо' ж вона й до батька теж.

Як бабуся не сердилась, як не картала дідуся, як не відговорювала маму, нічого не допомогло. Ми з мамою твердо вирішили йти з дідусем. Тоді бабуся сказала:

— Ну, то хоч Данько хай вдома лишається.

— Нізащо! — вигукнув я рішуче.

Бабуся, бурмочучи, почала готувати нам у дорогу їжу, а я подався до Павлика.

Павлик ще не спав. Саме повернулася з роботи його мама, і він вечеряв разом з нею. Я сказав йому, що йду з дідусем у море.

— Я з тобою! — готовно відгукнувся Павлик. І тоді я трохи схитрував:

— Я просив дідуся, щоб він і тебе взяв, але дідусь відмовився. Сказав, що іншим разом.

Павлик захпикав:

— Мені завжди так. Коли що-небудь — так Павликові й зась. Мені стало жаль друга. І я йому сказав:

— Але ми все одно разом не змогли б виїхати. Павлик запитально лупнув на мене з-під брів.

— А то чому?

— Бо чайка загинула б з голоду. її треба годувати. Павлик якусь хвилину думав.

— Так, — · нарешті згодився він. — її треба годувати. І, глибоко зітхнувши, вирішив:

— То ти їдь, а я догляну чайку.

— Ти справжній друг, Павко. Я цього ніколи не забуду, — подякував я гаряче.

Павлик не міг спати. Він прийшов на берег моря до риббази, звідкіля десь опівночі відчалив наш баркас. Він енергійно махав мені рукою. Та швидко ми віддалились від берега, і маленька постать Павлика розтанула, загубилась у темряві.

— Даньку! Повертайся швидше! — тільки й почув я призивне з далекого берега.

Вам доводилось коли-небудь мандрувати морем? Серед ночі, далеко від берега, на справжньому рибальському моторному баркасі? Коли не видно берега, немає близько ніяких суден, тільки далекі-далекі вогники в темряві нагадують про те, що десь позаду залишилась земля, сонне селище і буркотлива бабуся?

Я міцно притулився до мами. Вона прикрила мене хусткою, пригорнула до себе, і мені було так тепло-тепло і так хороше. Я бачу дідуся — не дідуся, а лише його міцну постать на кормі, що затуляє собою половину небозводу. Над головою в дідуся миготять зорі та синіє високе небо.

За бортом хлюпочуться і б'ються морські хвилі, за кормою шипить вода, терпко пахне морем, рибою і водоростями. Баркас дрібно тремтить, похитується на хвилях і летить уперед, у ту таємничу далину, де небо сходиться з морем, де навіть найбільші морські кораблі здаються іграшковими. Тож яким манюсіньким здаватиметься завтра вдень, коли дивитися з берега, наш невеличкий рибальський баркасик. Мабуть, бабуся, як не приглядатиметься — не побачить нас у далекому морі.

Але я нічого ие боюся. Зі мною дідусь і мама. І я пригортаюсь до мами не тому,