Морська чайка - Юрій Оліферович Збанацький

Я слухав промовця уважно і намагався уявити собі американські кораблі, літаки, колони військ їхніх у чудернацьких штанях і схожих на футбольні бутси черевиках. І уявляв собі світового жандаря у вигляді велетенського крейсера, що поводить жерлами гармат в усі боки й загрожує своєю зброєю світові.

— Але хай вони не забувають, що ті часи, — далі сердито кричав промовець, — коли радянські люди були самі, залишилися позаду. Тепер у нас соціалістичний табір, тож хай краще вгомоняться пани агресори.

Моя бабуся гаряче вторувала промовцеві.

— Ах воші ж анахтеми, безсовісні їхні душі! Та що ж їм треба ще від людей добрих, та чого ж вони задираються? Чи мало пролилося на землі людської крові, чи мало сиріт зосталося?

Потім на місце промовця вийшов мій дідусь та й собі почав балачку. Його й так було видно звідусіль, на цілу голову він був від усіх вищий, а тепер він сягав до самого неба. З моря налітав легенький вітрець, тріпав дідові вуса. Дідусь був урочистий, суворий, заклопотано супив великі кошлаті брови, похмикував.

Я здогадувався — дідусь хотів багато чого сказати, та, мабуть, не знав, з чого почати. Нарешті він заговорив:

— Що ото весь світ їм каже: зась! — то її добре. Проти всього народу гопки не станеш. А ми, чорноморські рибалки, з жінками своїми, з дітьми й онуками, приєднуємо своє слово до слова народного і попереджаємо: не лізь, пане, війною, добром тебе просимо.

Я й не знав, що мій дідусь такий оратор.

— Бо пам'ятаєте, хто старий, як у громадянську війну разом з нами за Радянську владу скільки друзів з усіх держав боролося?

Заговорили, загукали з натовпу:

— А чому ж не пам'ятати? Багато у нас і тоді було друзів. Вся Одеса пам'ятає.

А дідусь звернувся до промовця:

— Отож так і передайте нашу рибальську резолюцію всім нашим друзям у світі, що коли на них нападуть імперіалісти, то це все одно, що й на нас вони напали. На допомогу їм станемо…

Дідусь ще хотів був щось говорити, але саме в цей час біля риббази на повний голос залився магнітофон. Заверещало, засвистіло, закукурікало і занявчало по-котячому. Дідусь скривився, мов від тяжкого болю.

— Нашестя якесь на селище та й тільки! — сказав він. — І звідкіля воно ото береться? Там десь крейсери оті тишу порушують, а тут якісь голоштаньки. І звідкіля вони оту музику притягли, і де такого навчилися?

Загукали невдоволено люди:

— Та звідкіля ж! Звідтіля ж і перейняли, від буржуїв.

— Люди гнів висловлюють, а вони свою музику…

— Не та музика!

Дідусь оглянувся, покликав:

— Ти тут, Семене?

Дядько Семен був тут. Він, як завжди, навіть і в неділю, був неголений, розгніваний і невдоволений.

— Піди, Семене, та припини оту музику. Тут люди про те, що на душі наболіло, говорять, а вони там свою собачу гавкотнечу розвели. Допусти, то бісові стиляги й на краю світу не дадуть спокою.

Дядько Семен неквапливо рушив від гурту, попрямував з кручі на морський берег. Ми переглянулися з Коською. Хоч нам було й дуже цікаво послухати, що говоритиме далі дідусь, але ми не могли не подивитись, як Семен спинятиме Івову музику.

Отож дядько Семен пішов до риббази берегом, по морській гальці, а ми побігли селищем, понад обривом. " Від моря долітали дикі звуки, ніби там перегризлася зграя здичавілих собак, ніби там ішла репетиція з усіма Косьчишіми котами. Швидко ми побачили берег моря, риббазу і місток, що виступає у море. На містку в дикому танці вигинався Ів із Сімоною. Жорка-одесит ходив на напівзігнутих ногах, конвульсійно дриґав колінами і виплескував у долоні. Згори той танок здавався особливо смішним. Ніби не люди там викручувались, а якісь потвори, схожі на людей.

Танцюючі не звертали ні на що уваги. Видно, їм здавалось, що в світі більше нікого, крім них, немає, що весь світ тільки й існує для них, що й море оце, й сонце, і вся навколишня природа належать тільки їм і одним їм слугують і підкоряються.

А тим часом до них наближався дядько Семен. Він ішов, не поспішаючи і не підводячи голови, ніби пильно приглядався до морської гальки, щось там видивлявся цікаве. Я зрозумів — дядькові Семенові соромно було дивитись на ті танці.

Підійшовши до риббази, ми спинились. Мовчки ждали, чим воно все скінчиться.

Дядько Семен нарешті ступив на місток і щось сказав танцюючим. Вони неохоче спинились.

— В чому справа? — гнівно запитав Ів.

Навіть звідціль ми бачили, як він почервонів од гніву, яким знищувальним поглядом дивився на рибалку.

— Там люди радяться. Так що припиніть свої танці.

До Семена підбіг Жорка-одесит. Він уже був під «градусом».

— Шьо ти, Сеня, ти ж рибалка, свій хлопець! Хильнем з нами по одній, все одно життя наше копійка.

Семен мовчки відсторонив Жорку-одесита.

— Так що закривайте хутко свою музику, — сказав він Іву. Несподівано обурилась Сімона:

— Подумаєш, ніби хто мав право заборонити розваги?

Це надало хоробрості Іву. Він вказав пальцем Семенові на берег.

— Громадянине! Прошу вас дати нам спокій і не нариватись на конфлікт. Жора, запускай машину!

Жорка-одесит слухняно запустив магнітофон. Хриплий голос затягнув був якусь дику мелодію, але в цю мить трапилось непередбачене. Семен, всупереч своїй вайлуватості, блискавичним рухом ноги скинув магнітофон у воду і крикнув громовим голосом: