Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми - Генрі Райдер Хаґґард
— О королю! Я уб’ю тебе раніше, аніж ти мене, — спокійно відповів Ігнозі, — і ти заклякнеш раніше, ніж мої м’язи втратять гнучкість.
Твала здригнувся.
— Ти говориш надто зухвало, хлопче! — відповів він гнівно. — Дивися, не заходь так далеко!
— Той, чиї вуста говорять істину, може бути сміливим. Істина — цей гострий спис, який влучає в ціль і не дає промаху. Зірки шлють тобі це попередження, королю!
Твала спохмурнів, і його єдине око люто зблиснуло, але він нічого не відповів.
— Нехай дівчата почнуть танок! — зробив він знак.
І тут же на площу вибіг натовп увінчаних квітами танцівниць. Вони мелодійно співали і при сріблясто-ніжному світлі місяця здавалися безтілесними, якимись неземними створіннями. Граціозно згинаючись, вони то плавно і повільно кружляли, то шалено крутилися вихором, зображаючи битву, то наближалися до нас, то відступали, то розсипалися врізнобіч мальовничими зграйками. Кожен рух танцівниць викликав захоплення у глядачів. Раптом танок припинився, наперед вибігла чарівна юна дівчина, яка почала робити піруети з такою спритністю і грацією, що могла б присоромити переважну більшість наших балерин.
Коли вона відступила в знемозі, її змінили інші дівчата. Вони по черзі танцювали перед нами, але ніхто з них не міг зрівнятися з нею красою, майстерністю і вишуканістю.
Коли всі ці красуні скінчили танок, Твала здійняв руку і, звертаючись до нас, запитав:
— Яка ж з усіх цих дівчат найгарніша, білі люди?
— Звичайно, перша, — мимоволі прохопилося у мене, і я умить спохопився, оскільки Інфадус казав нам, що найгарніша буде принесена в жертву Мовчазним.
— Ти правий. Моя думка — твоя думка, і мої очі — твої очі. Я згоден з тобою, що вона — найпрекрасніша з усіх, але її чекає сумна доля, бо вона повинна померти!
— Так, повинна померти! — як луна, пропищала Гагула, кинувши швидкий погляд на нещасну жертву, яка, ще не підозрюючи своєї страшної долі, стояла оддалік своїх подруг, нервово обриваючи пелюстки квітів зі свого вінка.
— Чому, о королю, вона має померти? — вигукнув я, насилу стримуючи своє обурення. — Дівчина чудово танцювала і дала нам велике задоволення. І вона така вродлива! Було б жорстоко винагороджувати її смертю!
Твала засміявся і відповів:
— Такий наш звичай. І ті кам’яні статуї, що сидять там, — він показав на три віддалені вершини, — повинні одержати те, чого вони чекають. Якщо сьогодні я не умертвлю найпрекраснішу із дів, на мене і на мій дім впаде нещастя. Ось що свідчить пророцтво мого народу: “Якщо в день танку дів король не принесе найгарнішу дівчину в жертву Мовчазним, які вартують в горах, то і він, і його королівський дім впадуть”. Слухайте, що я вам скажу, білі люди! Мій брат, що правив до мене, не приносив цих жертв через сльози жінки, і він впав, так само як і його дім, і я правлю замість нього. Але годі про це! — заволав він. — Вона має померти, і годі! — І, обернувшись до варти, він гукнув: — Приведіть її сюди, а ти, Скрагго, готуй свого списа.
Двоє вийшли наперед і попрямували до дівчини. Тільки тоді, збагнувши, яка небезпека їй загрожує, вона голосно скрикнула і кинулася бігти. Але сильні руки королівських охоронців схопили її і привели до нас, не зважаючи на її сльози і опір.
— Як тебе звуть, дівчино? — запищала Гагула. — Що? Ти не бажаєш відповідати? Чи ти хочеш, щоб син короля убив тебе відразу?
Почувши ці слова, Скрагга, зловісно усміхаючись, зробив крок наперед і здійняв свого списа. У цю мить я побачив, що Гуд інстинктивно поклав руку на свій револьвер. Хоча очі дівчини були повні сліз, але, побачивши тьмяний блиск сталі, вона раптом перестала відбиватися і тепер стояла перед нами, тремтячи всім тілом, судомно ламаючи руки.
— Дивіться! — закричав Скрагга, сповнений захвату. — Вона здригається від одного вигляду моєї маленької іграшки, яка ще до неї не торкнулася! — І він погладив рукою широке лезо свого списа.
У цю мить я раптом почув, як Гуд пробурмотів про себе:
— При першій же слушній нагоді ти мені заплатиш за це, негіднику!
— Ну, а зараз, коли ти заспокоїлася, скажи нам, як тебе звуть, люба, — єхидно усміхаючись, запитала Гагула. — Ну, кажи, не бійся.
— О Мати! — відповіла тремтячим голосом нещасна дівчина. — Я з будинку Суко, і звуть мене Фулата. О Мати, скажи мені, чому я повинна вмерти? Я нікому не зробила зла.
— Заспокойся, — продовжувала стара зі злостивою міною. — Ти маєш бути принесена в жертву Мовчазним, що сидять там, — і вона вказала своїм кістлявим пальцем на вершини гір, — і тому тебе чекає смерть. Краще впокоїтися вічним сном, аніж трудитися день у день у поті чола свого. От чому краще померти, ніж жити. А ти помреш від царственої руки королівського сина!
Фулата у відчаї заломила руки і голосно вигукнула:
— О жорстокі! Адже я така молода! Що я зробила? Невже мені ніколи більше не судилося бачити, як сходить сонце з мороку ночі і як зірки одна за одною спалахують увечорі на небесному склепінні? Невже ніколи в житті я більше не збиратиму квітів, зрошених свіжою уранішньою росою, і не почую, як дзюрчать струмки в яскравий сонячний день? Горе мені! Не побачу я більше хатини батька свого, не відчую поцілунку матері своєї, не доглядатиму хворе ягня! Горе мені! Жоден коханий не обніме мене за стан і не погляне мені в очі, і не бути мені матір’ю воїна! О жорстокі! Жорстокі!
І знов вона почала ламати руки, підвівши своє залите сльозами обличчя до неба. Ця увінчана квітами