Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми - Генрі Райдер Хаґґард

— У двох милях від Луу, — продовжував Інфадус, — знаходиться горб, зігнутий, як молодий місяць. У цьому укріпленому місці знаходиться мій полк і ще три полки, якими командують ці вожді. Вранці ми подумаємо про те, як перекинути туди ще два або три полки. Якщо мої повелителі насправді загасять місяць, я в темряві візьму їх за руку, виведу з Луу і проведу туди. Там вони будуть у безпеці. І звідти ми битимемося проти короля Твали.

— Чудово! — відповів я. — А зараз залиште нас, бо ми хочемо трохи відпочити і підготувати все необхідне для чаклунства.

Інфадус встав і, зробивши прощальний жест, вийшов із хатини у супроводі вождів.

— Друзі мої! — звернувся до нас Ігнозі, коли ми лишилися самі. — Невже ви справді можете загасити місяць, чи ви говорили цим людям порожні слова?

— Ми вважаємо, що зможемо це зробити, Амбопо… тобто я хотів сказати — Ігнозі, — відповів я.

— Це дуже дивно, — сказав він. — Якби ви не були англійцями, я ні за що б цьому не повірив. Але англійські джентльмени не говорять брехливих слів. Якщо нам судилося залишитися в живих, ви можете бути впевнені, що я вас винагороджу за все.

— Ігнозі, — звернувся до нього сер Генрі, — обіцяй мені тільки одне.

— Я обіцяю тобі все, друже мій Інкубу, перш ніж навіть вислухаю тебе, — відповів наш велет із посмішкою. — Ти маєш якесь прохання?

— Так. Якщо ти будеш королем кукуанів, ти заборониш вистежування чаклунів, яке ми бачили учора ввечері, і не каратимеш смертю людей без справедливого суду.

Після того як я переклав ці слова, Ігнозі на мить замислився і відповів:

— Звичаї чорних людей не схожі на звичаї білих, Інкубу, і вони не цінують своє життя так високо, як ви, білі. Але все-таки я тобі обіцяю, що, коли буде моя змога впоратися з мисливцями за чаклунами, вони не будуть більше вистежувати людей і жодна людина не загине без суду.

— Я вірю тобі, Ігнозі. Ну, а зараз, коли ми обговорили це питання, — сказав сер Генрі, — давайте трохи відпочинемо.

Ми були смертельно втомлені, отож міцно заснули, проспавши до одинадцятої ранку. Нас розбудив Ігнозі. Ми встали, умилися і, добре поснідавши, вийшли прогулятися. Під час прогулянки ми з цікавістю розглядали кукуанські будівлі і з неабияким інтересом спостерігали побут жінок.

— Я сподіваюся, що затемнення все ж таки відбудеться, — сказав сер Генрі, коли ми поверталися додому.

— А коли його не буде, то всім нам гаплик, — додав я похмуро. — Ручаюся головою, що хтось із вождів неодмінно розкаже королю все, про що ми з ними говорили, і він влаштує нам таке “затемнення”, що нам буде не до шмиги.

По деякім часі ми пообідали, решту дня ми витратили на прийом гостей. Дехто приходив із офіційним візитом, інші просто із цікавості.

Нарешті сонце зайшло, і ми, залишившись самі, насолодилися двома годинами спокою, наскільки дозволяв наш пригнічений стан і похмурі думки. Близько пів на дев’яту з’явився від Твали гонець і запросив нас на щорічне святкування — великий танок дів, який мав скоро початися.

Ми швидко наділи кольчуги, надіслані королем, і, узявши зброю і набої, щоб вони були у нас під рукою на випадок втечі, як говорив Інфадус, досить хоробро попрямували до королівського краалю, хоча в душі тремтіли від страху і невідомості. Велика площа перед палацом короля мала зовсім інший вигляд, ніж напередодні. Замість похмурих, щільних рядів воїнів вона вся була заповнена барвистим натовпом дівчат. Одягу на них — скажу прямо — майже не було, зате на голові у кожної був пишний вінок із квітів, і кожна тримала в одній руці пальмову гілку, а в другій — велику білу лілію.

У центрі площі, на відкритому місці, залитому місячним сяйвом, сидів сам король, біля ніг його вмостилася Гагула. Позаду стояли Інфадус, Скрагга і дванадцятеро охоронців. Тут же були присутні десятків зо два вождів, з-поміж яких я упізнав наших нових друзів, що приходили вночі з Інфадусом.

Твала удав, що він дуже радий нашому приходові, і сердечно нас привітав, хоча я помітив, що він злобно спрямував своє єдине око на Амбопу.

— Привіт вам, білі люди зірок! — сказав він. — Сьогодні на вас чекає зовсім інше видовище, аніж те, яке бачили ваші очі при світлі вчорашнього місяця. Але це видовище буде гірше за вчорашнє. Споглядання дівчат приємне для ока, і якби не вони, — тут він показав довкола себе, — то і нас би не було тут сьогодні. Але споглядати чоловіків приємніше. Поцілунки і ласки жінок солодкі, та брязкіт списів і запах людської крові набагато солодші. Хочете мати дружин із нашого народу, білі люди? Якщо так, то вибирайте найвродливіших і стільки, скільки побажаєте. Усі вони будуть ваші. — І він замовк, чекаючи відповідь.

Така пропозиція була, мабуть, спокусливою для Гуда, оскільки він, як і більшість моряків, надто прихильний до жіночої статі. Я ж, як людина немолода і навчена досвідом, наперед бачив, що це спричинить лише нескінченні неприємності, що їх жінки, на жаль, завжди завдають, і це іде так само незмінно, як те, що за днем іде ніч.

— Дякую тобі, о королю! — квапливо відповів я. — Але білі люди одружуються тільки з білими, тобто з подібними до себе. Ваші дівчата прекрасні, але вони не для нас!

Король зареготав.

— Гаразд, — сказав він, — хай буде по-вашому, хоча в нашій країні є прислів’я: “Жіночі очі завжди гарні, якого б кольору вони не були”, і інше: “Люби ту, яка з тобою, бо знай, що та, яка далеко, напевно тобі невірна”. Але, можливо, на далеких зірках це не так. У країні, де люди білі, все можливо. Хай же буде по-вашому, білі люди, — наші дівчата не благатимуть вас одружитися з ними! Ще раз вітаю