Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми - Генрі Райдер Хаґґард
Ось вона уже за кілька кроків од нас. Очі величезного натовпу стежили за її рухами з напруженою увагою. Нарешті вона стала як укопана.
— Хто з нас? — сказав ніби сам до себе сер Генрі.
Через мить всі сумніви розвіялися — стара стрімким рухом торкнулася плеча Амбопи, себто Ігнозі.
— Я відчуваю його! — засичала вона. — Убийте, убийте його — він знаряддя зла! Убийте його, незнайомця, перш ніж через нього проллються потоки крові! Убий його, о повелителю!
Запала мовчанка, якою я негайно скористався.
— О королю! — вигукнув я, підхоплюючись зі свого сидіння. — Ця людина — слуга твоїх гостей, він їхній собака. Той, хто проллє кров нашого собаки, тим самим проллє нашу кров. У ім’я священного закону гостинності прошу в тебе захисту для нього.
— Гагула, мати всіх знахарок, почула його. Він має вмерти, білі люди! — похмуро проказав Твала.
— Ні, він не помре, — наполіг я, — помре той, хто наважиться його торкнутися!
— Схопити цю людину! — проревів Твала катам, які стояли навколо, з ніг до голови забризкані кров’ю своїх жертв.
Вони зробили було крок до нас, але раптом завагалися. Що ж до Ігнозі — він здійняв свого списа, очевидно, маючи намір дорого продати своє життя.
— Назад, собаки! — гукнув я. — Якщо ви хочете побачити світло завтрашнього дня! Якщо хоч одна волосина впаде з його голови, ваш король помре! — і я навів на Твалу револьвер.
Сер Генрі й Гуд також схопили револьвери. Сер Генрі навів свій на головного ката, який зробив крок уперед, щоб виконати вирок, а Гуд ретельно прицілився в Гагулу.
Твала помітно здригнувся, коли дуло мого револьвера зупинилося на рівні його широких грудей.
— Ну, — сказав я, — що ж буде, Твало?
Тоді він заговорив:
— Приберіть ваші зачакловані трубки, — вичавив спроквола він. — Ви просили мене в ім’я гостинності, отже, лише заради цього, а не зі страху перед тим, що ви можете зробити, я пощаджу його. Ідіть із миром.
— Гаразд, — відповів я якомога спокійніше. — Ми втомилися від кровопролиття і хотіли б відпочити. Танок скінчено?
— Скінчено, — похмуро відповів Твала. — Хай цих собак, — він показав на довгі купи трупів, — викинуть на корм гієнам і хижим птахам, — і він підняв свого списа.
Тієї ж миті у повному мовчанні полки почали один за одним виходити з воріт крааля. Залишилася тільки команда, що мала прибрати трупи нещасних жертв.
Ми також підвелися, розпрощалися з його величністю, причому він пропустив повз вуха наші прощальні слова, і подалися до свого краалю.
Увійшовши до хатини, ми передовсім запалили лампу, якою користуються кукуани. Гніт її зроблений з волокон якогось різновиду пальмового листя, а горить в ній очищений жир гіпопотама.
— Знаєте, друзі, — сказав сер Генрі, коли ми сіли, — я відчуваю страшенну відразу.
— Якщо у мене досі й були якісь сумніви щодо того, чи допомагати Амбопі учинити заколот проти цього диявольського негідника, — зауважив Гуд, — то тепер вони розвіялися. Я ледве міг усидіти на місці, поки тривала ця огидна різанина. Я намагався заплющувати очі, але вони, як на те, відкривалися у найневідповідніший момент. Цікаво, де зараз Інфадус. Амбопо, мій друже, ти маєш бути вдячний нам — твою шкуру ледь не продірявили наскрізь.
— Я вдячний вам, Бугване, — відповів Амбопа, коли я переклав йому слова Гуда, — і ніколи не забуду цього. А Інфадус хутко буде тут.
Ми запалили свої люльки і стали чекати на нього.
Розділ XIМИ ЗДІЙСНИЛИ ЧУДО
Протягом тривалого часу — мабуть, не менше двох годин — ми сиділи мовчки, чекаючи приходу Інфадуса. Нікому не хотілося розмовляти: ми були пригнічені картиною недавньої розправи під час полювання на чаклунів.
Нарешті, перед самим досвітком, коли ми вже збиралися лягати спати, вчулися кроки і погук вартового біля воріт нашого краалю. Кроки наблизилися; мабуть, на поклик відповіли, але так тихо, що слів не можна було розчути. Відчинилися двері, і ввійшов Інфадус. За ним ішли шестеро поважних і величних вождів.
— Мої повелителі і ти, Ігнозі, законний король кукуанів, — звернувся він до нас, — я прийшов, як обіцяв, і привів цих людей. — Інфадус указав на воєначальників, що вишикувалися в ряд. — Це видатні люди нашої країни. Кожен з них командує трьома тисячами воїнів, які неухильно виконують їхні накази за вказівкою короля. Я розповів їм, що бачили мої очі і що чули мої вуха. Хай ці люди теж поглянуть на священну змію на твоєму тілі, Ігнозі, і вислухають твою розповідь, щоб вони могли вирішити, чи перейти їм на твій бік і чи виступити їм проти Твали, нашого короля.
Замість відповіді Ігнозі зірвав із себе пов’язку на стегнах, і всі побачили на його тілі знак королівської гідності — змію, витатуйовану навкруги його стегон. Кожен з присутніх по черзі підходив до Ігнозі, розглядав священний знак при тьмяному світлі лампи і, не кажучи ні слова, відходив убік.
Потім Ігнозі знову розповів присутнім історію свого життя.
— Що ви скажете, вожді, після того як самі все почули? — запитав їх Інфадус, щойно Ігнозі закінчив свою розповідь. — Чи будете ви стояти за нього і чи допоможете йому зайняти трон його батька? Країна стогне під ярмом Твали, і кров нашого народу заливає її, як весняна повінь з річок, що виступили з берегів. Ви бачили це сьогодні увечері. Були ще два вожді, з якими я хотів говорити про це, але де вони? Гієни виють над їхніми трупами. Якщо ви не виступите проти Твали, то і вас скоро спіткає та сама доля. Вибирайте ж, брати мої!
