Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми - Генрі Райдер Хаґґард
— Мати, стара Мати! Ми прийшли!
— Так! Так! Так! — озвалося диявольське створіння. — Чи гострий ваш зір, той, який бачить у пітьмі?
— Наші очі гострі, Мати.
— Так! Так! Так! Чи чуткі ваші вуха, ізанузі, ті, які чують слова, ще не мовлені язиком?
— Наші вуха чуткі, Мати.
— Так! Так! Так! Чи не сплять ваші відчуття, ізанузі, чи можете ви почути запах крові, чи можете ви очистити країну від злочинців, які замишляють зло проти короля і проти своїх сусідів? Чи готові ви вершити правосуддя небес, ви, яких я навчила, хто скуштував від хліба моєї мудрості й угамував спрагу з джерела мого чарівництва?
— Ми готові, Мати!
— Тоді йдіть! Не баріться ви, хижачки. Подивіться на вбивць, — і вона показала на зловісну групу катів, що стояли позаду. — Хай вони наточать свої списи. Білі люди, що прийшли здалеку, хочуть бачити. Біжіть!
З диким воланням страхітливі фурії розсипалися навсібіч, пристрибуючи під стукіт кісток на поясі, простуючи до намічених жертв, яких хижа рука вихопить із маси людей. Ми не могли стежити за всіма і тому зосередили свою увагу на тій ізанузі, яка опинилася ближче за інших. За кілька кроків від воїнів вона зупинилася і закружляла в шаленому танку, викрикуючи щось дике: “Я відчуваю його, лиходія!”, “Він близько, той, хто отруїв свою матір!”, “Я чую думки того, хто замишляє зло проти короля!”.
Все швидше і швидше кружляла вона в танку, поки не довела себе до такої знавіснілості, що піна клаптями вилітала з її скреготливих щелеп, очі викотилися з орбіт, і все тіло трусилося, як у лихоманці. Раптом вона завмерла на місці і вся напружилася, як мисливський собака, що вчув дичину. Потім, витягнувши вперед свій жезл, почала крадькома підповзати до воїнів, що стояли перед нею.
Вона чатувала на жертву, як хижий птах, а шерега воїнів від нервової напруги аж сахнулася назад. Ми в цей час стежили за її рухами, скам’янівши від жаху. Нарешті, пересуваючись поповзом, вона знов зупинилася в іншому місці, як собака, що робить стійку, і потім проповзла ще кроків зо два.
Раптом вона з диким воланням схопилася і тицьнула високого воїна своїм роздвоєним жезлом. Умить двоє воїнів, що стояли поряд з ним, схопили за руки приречену на смерть людину і потягли до короля.
Нещасний не чинив опору, але ми помітили, що він насилу переставляє ноги, неначе вони паралізовані, а його пальці, з яких випав спис, мляві, як у щойно померлої людини.
Поки його тягли, двоє огидних катів вийшли йому назустріч. Порівнявшись зі своєю жертвою, вони обернулися до короля, чекаючи наказу.
— Убити! — ревнув король.
— Убити! — прохрипіла Гагула.
— Убити! — луною озвався Скрагга зі зловтішним сміхом.
Не встигли ще завмерти ці слова, як страшна кара вже відбулася.
Один з катів встромив свій спис просто в серце жертви, а другий для певності розтрощив їй череп своєю здоровезною дубиною.
— Один, — відкрив рахунок король Твала.
Тіло відтягли на кілька кроків убік і кинули.
Ледве встигли це закінчити, як притягли іншого бідолаху, немов бика на бійню. На плечах у нього був плащ із шкури леопарда, отож це був не простий воїн. Знов пролунав жахливий наказ, і жертва впала мертвою.
— Два, — рахував король.
Так продовжувалася ця кривава гра, поки близько сотні мертвих тіл не було укладено рядами позаду нас. Я чув про змагання гладіаторів при цезарях і про бої биків в Іспанії, але я беру на себе сміливість засумніватися в тому, чи було все це таке ж страхітливе, як кукуанське полювання за чаклунами. Принаймні, змагання гладіаторів та іспанські бої биків давали хоч якусь розвагу глядачам, що тут, певна річ, була абсолютно відсутня. Найзапекліший любитель гострих відчуттів постарався б уникнути подібного видовища, якби знав, що саме він, власною персоною, може бути учасником наступного “номера”.
Якоїсь миті ми не витримали, підвелися і гнівно запротестували, але Твала різко зупинив нас.
— Хай здійснюється правосуддя, білі люди! Ці собаки — злочинні чаклуни, і те, що вони повинні померти, справедливо, — така була відповідь, якої він нас удостоїв.
Близько половини одинадцятої настала перерва. Мисливці за чаклунами скупчилися разом, очевидно, стомлені своєю кривавою роботою, і ми думали, що вистава скінчилася. Але не тут-то було. На наш подив, стара Гагула підхопилася зі свого місця, де вона сиділа скоцюрбившись. Спираючись на палицю, вона зашкандибала майданчиком до нас.
Ця навісна стара відьма з головою стерв’ятника, що зігнулася коцюбою під тягарем довжезного віку, була огидна і страшна, коли, п’яніючи від крові, вона починала кидатися туди-сюди, винюхуючи жертву, так само, як і її зловісні учениці. Вона бігала назад і вперед, монотонно завиваючи щось собі під ніс, і нарешті кинулася до високого воїна, що стояв на чолі одного з полків, і зачепила його жезлом. По рядах прокотився багатоголосий зойк. Та знов два воїни цього полку схопили жертву і повели на страту. Згодом ми дізналися, що приречений володів величезним багатством і був дуже впливовим, оскільки доводився двоюрідним братом королю.
Його доконали, і король підбив підсумок: “вполювали” сто трьох людей. Потім Гагула знов почала скакати, поступово все наближуючись до нас.
— Хай мене повісять, якщо вона не збирається випробувати свої фокуси на нас! — розлючено вигукнув Гуд.
— Дурниці! — відмахнувся сер Генрі.
Що ж до мене, то коли ця стара відьма, продовжуючи свій диявольський танець, просувалася все ближче і ближче до нас, у мене душа втекла в п’яти. Я озирнувся на довгі ряди трупів, і мене аж затіпало.
А Гагула кружляла, як ожила коцюба, і очі