Тінь гори - Грегорі Девід Робертс
— Я пробував збирати,— відповів я.— Але батько, образно кажучи, погасив мою колекцію. До речі, ви вважаєте мене буркотливим?
— Що? — запитали вони.
— Один мій знайомий малий заявив, що я буркотливий. Я не доганяю. Гадаєте, я буркотливий?
Лайза і Кавіта так гучно розреготалися, що попадали на підлогу. Коли вони помітили вираз мого обличчя, то почали сміятися ще дужче, ще й качатися по підлозі, дриґаючи ногами.
— Та ну, це не так уже й смішно.
Вони благали мене зупинитися.
— Дякую,— сказав я.— Дуже дякую.
Вони досі реготали, коли я завів мотоцикла, виїхав на дорогу та поїхав по Марін-драйву в напрямку Тардео.
Було вже пізно, і вулиці майже повністю знелюдніли. Запах заліза й солі — морської крові — піднімався з гребенів хвиль, що розбивалися об дамбу широкої затоки. Цей запах з опівнічним бризом влітав у кожне вікно на бульварі.
Масивні чорні хмари кипіли й роїлися на небі, так близько, що здавалося, простягни руку — і торкнешся їх на ходу. Тиха блискавка, прошивши всеньке небо, розірвала вуаль ночі, з кожним сріблястим ударом роздираючи темряву на клапті хмар.
Після восьми посушливих місяців душа Міста-Острова благала дощу. Кожне серце, уві сні чи ні, заворушилося, почувши грім і гуркіт прийдешнього шторму. Кожен пульс, юний чи старий, тарабанив у ритмі майбутнього дощу, кожен подих став частиною воскового вітру й рясних хмар.
Я припаркував мотоцикла біля входу в безлюдний провулок. Доріжки поруч були порожні, а кілька сплячих, яких я помітив, розтяглися біля ряду ручних візків, за триста метрів.
Я курив цигарку, чекаючи та спостерігаючи за тихою вулицею. Переконавшись, що всі у кварталі сплять, я витягнув свого бавовняного носовичка, приклавши його до отвору в паливному баку мотоцикла, вивільнив трубку подачі пального, намочив хустинку бензином, а потім приєднав трубку назад.
Підійшовши до дверей складу, де наді мною глумилися того дня, я зламав замок на ланцюзі, що тримав двері, та прослизнув усередину.
Підсвічуючи собі запальничкою, я пробрався до тих меблів для басейну, до шезлонга, оббитого кислотно-зеленим і жовтим вінілом. Неподалік стояла порожня діжка. Я підтягнув її до шезлонга й сів зверху.
За кілька хвилин мої очі призвичаїлися до темряви. Я вже чітко розрізняв деякі предмети й меблі. Поміж них була велика котушка кокосової мотузки. Мотузка, шматок якої гангстери використали, щоб мене зв’язати.
Підвівшись, я почав розмотувати мотузку, й ось вона вже лежить на підлозі великим оберемком. Склавши мотузку під шезлонгом, я запхнув туди ж і носовичка, просоченого бензином.
На складі були картонні коробки, старі телефонні книги, масне ганчір’я та інші легкозаймисті речі. Я розтягнув їх між шезлонгом та рядом полиць і лавок, на яких лежали електроінструменти, а потім облив їх усім, що міг знайти.
Коли я підпалив носовичка, той швидко спалахнув. Язики вогню затріпотіли, а потім перетворились на нищівний вогонь, що почав поглинати оберемок мотузки.
Густий затхлий дим заполонив відкритий простір. Вініловий шезлонг опирався. Я дочекався, поки вогонь досягне лінії горючого сміття, а потім вийшов зі складу, тягнучи за собою газозварювальний набір.
Балони з газом я склав у канаві, подалі від вогню, й повільно попрямував до мотоцикла.
Світло від вогню деякий час вихоплювалося й билось у вікнах складу, неначе там буяла безшумна вечірка. Потім пролунав невеликий вибух.
Я подумав, що то вибухнула банка з клеєм або розчинником фарби. Хай що то було, воно перенесло полум’я на крокви складу і випустило перші язики вогню й помаранчевий попіл у важке вологе повітря.
З навколишніх крамниць і будинків почали з’являтися люди. Вони бігли до вогню, але вже нічого не могли вдіяти. Навкруги було замало води. Склад стояв оддалік від інших будівель. Він програв битву з вогнем, і всі це розуміли, зате інші будівлі були занадто далеко, щоб загорітися.
Доки натовп збільшувався, приїхали на своїх велосипедах перші продавці чаю і паану, щоб заробити на прибуваючих глядачах. Незабаром після них з’явилися пожежники й поліція.
Пожежники спрямували шланги на боки палаючої будівлі, але випускали лише тонкі цівки води. Поліція почала відганяти глядачів бамбуковими кийками, організувала командний пункт навпроти вогню й реквізувала собі продавця чаю.
Я почав хвилюватися. Мені хотілося спалити сарай для тортур. На той час це здавалося гарною ідеєю. Вішну хотів, щоб я залишив там повідомлення, і я зробив усе, щоб він отримав дуже чітке повідомлення. Але я не хотів, щоб вогонь поширився далі.
Пожежники у своїх латунних афінських шоломах були геть безпорадні. Був момент, коли здалося, наче вогонь може подолати відстань до наступної будівлі.
Грім ударив у небесного барабана. Кожне вікно на вулиці задрижало. Кожне серце затремтіло. Грім розтинав небо знову і знову так безстрашно, що коханці, сусіди і навіть незнайомці інстинктивно потягнулись одне до одного.
Просто в мене над головою блискавка запалила ліхтарі хмар. Собаки почали щулитися й бігати, шукаючи прихистку. Холодний вітер рвонувся крізь вологу ніч, його лезо пронизало мою тоненьку сорочку. Крижаний вітер зник, а вулицею почала рухатися тепла важка хвиля повітря, вогка як морські бризки, неначе чиясь рука шаруділа шовковою завісою.
Почався дощ. Мокра ніч, важка, мов намоклий кашеміровий плащ: падав дощ. Нестримно падав дощ.
Натовп почав здригатися й горлати від радості. Забуваючи про вогонь, вони стрибали, кричали й разом танцювали, скажено сміючися, а їхні ноги плескалися по промоклій вулиці.
Вогонь сичав, переможений повінню. Пожежники приєдналися до танцівників. Хтось увімкнув десь музику. Копи хиталися, стоячи біля своїх джипів. Танцівники сміялися, промоклі до нитки, і блискучий одяг відбивався різними кольорами в калюжах біля їхніх ніг.
Я танцював у річці мокрого світла. Шторм накочував хвилями: це море прийшло на землю. Вітри кидалися на нас, неначе зграя радісних собак. Озера блискавок осявали вулицю. Тепло видихало з кожного камінчика. Віра в життя розфарбувала наші обличчя. Руки перетворилися на сміх. Тіні танцювали, напоєні дощем, і я танцював разом з ними, щасливий дурень, поки та перша повінь топила гріхи сонця.
Частина III
Розділ 14
— Ти вже прокинувся?
— Ні.
— Так.
— Ні.
— Якщо ти ще спиш, то як ти мені відповідаєш?
— Мені сниться кошмар.
— Справді?
— Справді.
— Що за кошмар?
— Він жахливий. У ньому лунає настирливий голос, що знищує мій перший