Тінь гори - Грегорі Девід Робертс
— Коли все почнеться, на твою думку? — запитав я, дивлячись на важкі навислі хмари.
Запах дощу, який збирався, але ще не почався, був скрізь — у моїх очах, у моєму поті, у моєму волоссі. Перший дощ — ідеальне породження мусону.
— Я думав, усе почнеться сьогодні,— відповів він, сьорбаючи чай.— Я був переконаний.
Я попивав свій чай. Він був солодкий, з додаванням імбиру, щоб перемогти спеку, яка тиснула на серце у ці останні дні літа.
Імбир заспокоїв рани у мене в роті, і я зітхнув із задоволенням.
— Добрий чай, Джонні,— сказав я.
— Добрий чай,— відповів він.
— Індійський пеніцилін,— провадив я.
— Але... але в цьому чаї немає ніякого пеніциліну, баба,— заперечив Джонні.
— Ні, я маю на увазі...
— Ми маємо додати пеніцилін до нашого чаю,— заявив він.
Він здавався ображеним.
— Ні, ні,— запевнив його я, знаючи, що зараз ми зайдемо в глухий кут.— Це фраза з одного старого жарту про курячий бульйон. Жарту, в якому курячий бульйон називали єврейським пеніциліном.
Джонні обережно понюхав свій чай.
— Ти... ти відчуваєш у чаї курей?
— Ні, ні, це жарт. Я виріс у єврейській частині свого міста, її ще називали Маленький Ізраїль. І знаєш, це такий загальновідомий жарт, бо євреї завжди пропонують тобі курячий бульйон як ліки від будь-якої хвороби. Якщо в тебе розлад шлунку — випий курячого бульйону. Якщо в тебе болить голова — випий курячого бульйону. Якщо тебе підстрелили — випий курячого бульйону. А в Індії чай — це неначе курячий більйон для євреїв, розумієш? Склянка міцного чаю одразу ж поставить тебе на ноги. Дійшло?
Його трохи насуплені брови трансформувались у легеньку посмішку.
— Неподалік звідси мешкає єврей,— повідомив він.— У колонії парсів на Кафф-Парейд, навіть при тому, що він не парс. Його звати Ісаак, здається. Привести його сюди?
— Так! — схвильовано відповів я.— Сходи по єврея і приведи його сюди!
Джонні підвівся зі свого стільця.
— Почекаєш на мене? — запитав він, готуючись виходити.
— Ні! — роздратовано крикнув я.— Я пожартував, Джонні. Це був жарт! Звісно ж, я не хочу, щоб ти приводив сюди єврея!
— Та мені не важко,— мовив він.
Він витріщався на мене з подивом, застигнувши за півкроку від мене, не впевнений, чи потрібно кликати цього Ісаака-ізраїльтянина, чи ні.
— Тож...— нарешті сказав я, дивлячись на небо, щоб виплутатися з безвихідної ситуації,— коли, на твою думку, все почнеться?
Він розслабився і почав вивчати хмари, які вихором летіли з моря.
— Думаю, усе почнеться сьогодні,— відповів він.— Я був переконаний.
— Ну,— зітхнув я,— якщо не сьогодні, то завтра. Гаразд, ми можемо розібратися з цим зараз, Джонні?
— Джарур,— відповів він, прямуючи до низьких дверей своєї хатини.
Я приєднався до нього всередині, зачиняючи по собі крихкі двері, зроблені з фанери. Хатина була побудована з тонких матів у стилі татамі, прикріплених до бамбукових стовпів. Підлога була вимощена екстравагантно деталізованими кольоровими кахлями, покладеними просто на землю. Мозаїка кахлів зображувала півня, хвіст якого розкинувся віялом на тлі дерев і квітів.
Полиці були заповнені їжею. Великий металевий гардероб, недоступний для щурів, був недешевим і дуже цінним предметом меблів у нетрищах. Музична система на батарейках займала куток металевого комода. Почесне місце в помешканні займала тривимірна ілюстрація з побитим і розіп’ятим Ісусом. Нові матраци в квіточку були згорнуті в кутку.
Сліди відносної розкоші, що стала наслідком статусу Джонні та його комерційному успіху. Як весільний подарунок я дав йому гроші, щоб він купив собі невелику законну квартиру в сусідньому районі Нейві-Нагар. Цей подарунок мав дозволити йому втекти від невизначеності та труднощів життя в нелегальних нетрищах.
Спираючись на заповзятливість його дружини Зіти, дочки процвітаючого власника чайної крамниці, Джонні використав квартиру як заставне майно для кредиту, а потім почав її здавати в оренду за високою ціною. Він використав кредит для купівлі трьох хатин у нетрищах, орендував три нелегальні хатини за ринковими ставками і жив у тому самому провулку посеред нетрищ, де я з ним і познайомився.
Відклавши декілька речей убік, Джонні звільнив місце, щоб я міг сісти. Я його зупинив.
— Дякую, брате. Дякую. У мене немає часу. Треба знайти Лайзу. Я розминаюся з нею увесь день.
— Ліне, брате, ти завжди будеш на крок позаду тієї дівчини.
— Думаю, ти маєш рацію. Ось, візьми це.
Я передав йому сумку з медикаментами, яку дала мені Лайза, й дістав з кишені пачку грошей, туго перев’язаних гумками. Грошей було досить, щоб оплатити роботу двох молодиків, які надавали першу медичну допомогу в безкоштовній клініці. Там також було більше ніж достатньо, щоб покрити купівлю нових пов’язок і медикаментів.
— Що нового?
— Ну...— почав неохоче він.
— Скажи мені.
— Анджалі, дочка Бгаґата, вона склала іспити.
— І які результати?
— Вона була найкраща. І не тільки у класі, щоб ти знав, але найкраща в усьому штаті Махараштра.
— Розумна мала.
Я пам’ятав маленьку дівчинку, якою вона була декілька років тому, коли час до часу допомагала мені в безкоштовній клініці. Дванадцятирічна дитина знала напам’ять усі імена пацієнтів у нетрищах, сотні імен, і стала другом кожному з них. Навідуючись до клініки, я спостерігав, як вона вчилася і росла.
— Але замало бути розумною тут, у нашій Індії,— зітхнув Джонні.— Голова прийомної комісії університету вимагає бакшиш[51] у двадцять тисяч рупій.
Він сказав це категорично, без злоби. Це було фактом життя, як, наприклад, зменшення кількості риби в тенетах рибалок або щоденне збільшення кількості легковиків, вантажівок і мотоциклів на дорогах колись благородного Міста-Острова.
— Скільки в тебе є?
— П’ятнадцять тисяч,— відповів він.— Ми збирали гроші в усіх жителів, з усіх каст і релігій. Я сам здав п’ять тисяч.
Це був значний внесок. Я знав, що Джонні не відіб’є цих грошей ще принаймні три роки.
Я дістав згорток американських доларів з кишені. У ті дні скаженого попиту на чорному ринку грошей я завжди мав при собі щонайменше п’ять видів валют — німецькі марки, фунти стерлінгів, швейцарські франки, долари і ріали. У мене було три сотні і п’ятдесят доларів у банкнотах. За ставками чорного ринку цього було достатньо, щоб покрити недостачу для хабара на освіту Анджалі.
— Ліне, тобі не здається...— мовив Джонні, стукаючи грошима по своїй долоні.
— Ні.
— Я