Тінь гори - Грегорі Девід Робертс
Я місяцями за ним спостерігав. Я вивчав його звички і настрій. І я знав про щоденне семихвилинне вікно, коли його не було в офісі, а двері при цьому були незамкнені. Ми залізли на його стіл, щоб пробити діру на свободу. Після нашої втечі він втратив роботу, і Доля взяла вихідний.
Я не люблю, коли мені дають ляпасів. Я хотів дізнатися про чоловіків, які зробили це мені. Я хотів про них знати все.
Я повернув на другому розриві дорожньої лінії та поїхав назад. Припаркувався в затінку якихось дерев, біля декількох крамниць, через дорогу від складу.
Вимкнув двигуна. Перехожі та крамарі витріщалися на моє закривавлене обличчя, але відразу поспішали піти або відводили погляди, коли я теж починав на них дивитися.
За деякий час до мене підійшов чоловік, який продавав серветки для чищення автомобілів і мотоциклів. Я купив одну з найдовших серветок, але віддаючи йому гроші, попросив виконати декілька доручень для мене. За п’ять хвилин він повернувся з упаковкою таблеток кодеїну, коробкою пластирів, пляшкою горілки і двома чистими рушниками.
Розплатившись, я знайшов відкритий водостік і вимив обличчя серветкою, змоченою в горілці, витираючи криваві рани чистим рушником.
Перукар, який обслуговував клієнтів під «деревом для пліток», запропонував мені своє дзеркало. Я прикріпив його до гілки за допомогою стрічки і заклеїв пластирами два найгірші порізи на обличчі. Нарешті я взяв чорну ганчірку, яку придбав у продавця серветок, і обмотав її навколо голови у вигляді афганського тюрбана.
Клієнти та друзі, які зібралися в тіні навколо перукарського крісла, кивали і хитали головами на знак несхвалення або підтримки різного ступеня.
Я знайшов порожню склянку і, наливши собі горілки, одразу ж її випив. Тримаючи склянку в одній руці, я відкрив зубами упаковку кодеїну, висипав туди чотири пігулки і залив їх горілкою. Рівень схвалення від клубу гоління одразу ж виріс. Коли я випив горілку і запропонував чоловікам решту пляшки, почувся тихий схвальний вигук.
Я повернувся до свого мотоцикла, схованого від очей, і крізь пустельно-сухе листя випалених сонцем дерев почав спостерігати за складом, де на підлозі ще не висохла моя кров.
Вони вийшли звідти сміючись і жартуючи, штурхаючи та дражнячи худорлявого чоловіка з вусами — Данду. Втиснулись у дві машини «амбасадор» і виїхали на дорогу, прямуючи в бік Тардео.
Даючи їм фору в півхвилини, я почав переслідувати машини, залишаючись непомітним. Вони проминули Тардео, потім перехрестя біля Опери і виїхали на головну дорогу. Це був довгий зелений проспект, що йшов паралельно до головної залізничної лінії міста.
Машини зупинилися біля воріт особняка, неподалік головної залізничної станції на Черчгейті. Високі металеві ворота швидко відчинилися, машини заїхали всередину, і ворота знову зачинились.
Я проїхав повз особняк, вдивляючись у високі вікна будівлі з тристороннім фасадом. Дерев’яні віконниці затуляли всі вікна. Укриті пилюкою вогняно-червоні герані прозирали крізь поруччя балкону на першому поверсі. Вони сягали аж іржавих залізних списів на верхівці муру, затуляючи нижній поверх.
Я спрямував свого мотоцикла у потік дорожнього руху, рушаючи в напрямку станції Черчгейт, а далі повз спраглі брунатно-жовті поля Азад-Майдану.
Я вихлюпував свою лють на дорозі, підрізаючи автомобілі, відбиваючись від міста, викликаючи на поєдинок і перемагаючи кожен мотоцикл на своєму шляху.
Зупинився біля коледжу Кішинчанд-Челларам, неподалік маєтку Санджая. Це був один з найкращих навчальних закладів у Бомбеї. Модно одягнені студенти заповнили вулицю, молоді уми проблискували в їхніх яскравих посмішках. Вони були надією міста, а насправді надією усього світу, хоча мало хто про це тоді знав.
— Я присягаюся,— сказав позаду мене голос.— Найшвидший білий чоловік у Бомбеї. Я намагався тебе наздогнати останні п’ять...
Це був Фарід Посередник, молодий гангстер, який винуватив себе в тому, що не був з Хадербгаєм перед його смертю, у вбивчих снігах Афганістану. Він зненацька замовк, коли я зняв з голови м’яку чорну тканину, яка була в мене замість тюрбана.
— О чорт, чоловіче! Що з тобою сталося?
— Не знаєш, чи Санджай вдома?
— Так. Звісно. Ходімо в хату.
Я розповів про все Санджаю, сидячи у їдальні за скляним столом з позолотою. Санджай був абсолютно спокійний і майже зневажливий. Він попросив повторити всі імена, які вони озвучували, й описати обличчя, які я бачив.
— Я цього очікував,— сказав він.
— Очікував цього? — запитав я.
— Чому ти не попередив Ліна? — зажадав Фарід.— Або мене, щоб я поїхав з ним.
Санджай нас проігнорував і почав ходити кімнатою.
Його вродливе обличчя постаріло раніше свого часу. Кола під очами ще більше потемніли, перетворившись на чітко окреслені жолоби. Зморшки постійної тривоги прорізалися в кутиках його налитих кров’ю очей, гублячись у свіжій сивині, що зі скронь розходилася в чорному блискучому волоссі.
Він забагато пив і зловживав усіма іншими своїми захопленнями. Він, молодий чоловік на чолі імперії, спалював свою молодість занадто швидко.
— Чого вони хотіли насправді, на твою думку? — запитав мене він після затяжної паузи.
— Чому ти сам мені не скажеш? Що відбувається в Пакистані? Чого ще ти мені не розповів, коли відіслав на Гоа?
— Я розповів тобі те, що ти мав знати! — випалив Санджай.
— Це була інформація, яку я мав знати раніше,— спокійно мовив я.— Не тебе прив’язували до того лежака, Санджаю. Мене.
— Так, дідько! — додав Фарід.
Санджай перевів погляд на свої руки на тлі скляного столу. Його найбільшим страхом була кривава мафіозна війна, у результаті якої одна банда втратила б чимало людей і влади, а інша — все. Усе, крім цього, на його думку, це вже перемога. У цьому єдиному ми з ним погоджувалися під час усіх завдань і сутичок за останні два роки.
— У цій грі є речі, яких ти не знаєш і не зможеш зрозуміти,— сказав він.— Я керую компанією. Я повідомляю вам обом лише те, що ви маєте знати, і більше нічого. Тож не пішов би ти, Ліне? І не пішов би ти, Фаріде?
— Не пішов би я, Санджаю? — вибухнув Фарід.— Це вся повага, яку я отримую? А може, я просто тут і зараз підправлю
