Тінь гори - Грегорі Девід Робертс
Він був майже однакового зросту і ваги зі мною і ходив, забіякувато випроставши плечі й відставивши лікті, як людина, яка частенько змушує дурнів страждати.
Його довге обличчя постаріло більш ніж на його тридцять п’ять років, і щетина на підборідді вже була присипана сивиною. Очі піщаного кольору були тривожні, підозрілі й замислені.
Він був читачем, який поглинав принаймні одну книгу зі самовдосконалення на тиждень, а потім без кінця діставав своїх сусідів, щоб вони її теж прочитали.
Я поважав його. Він був хорошою людиною, хорошим другом, який змушував мене бути кращим лише самим фактом нашого знайомства. Як не дивно і, мабуть, безглуздо, та я не міг йому цього сказати. Я хотів. Я вже кілька разів був готовий, але так і не зміг вимовити цих слів.
На той час моє серце вигнанця було переповнене сумнівами, спротивом і скептицизмом. Я віддав своє серце Хадербгаю, а він використав мене як пішака. Я віддав своє серце Карлі, єдиній жінці, яку я кохав, а вона використала мене, змусивши служити чоловіку, якого ми обоє називали батьком,— Хадербгаю. Відтоді я два роки був на вулицях і бачив, як місто перетворилося на цирк, багаті жебрали у бідняків, а злочин відповідав покаранню. Я став старшим, ніж мав би бути, й опинився занадто далеко від людей, які мене любили. Я підпустив до себе лише кількох, але ніколи не тягнувся до них так, як вони тягнулися до мене. Я не прив’язувався настільки сильно, бо знав, що рано чи пізно мені доведеться їх відпустити.
— Забудь про це, Джонні,— м’яко сказав я.
Він знову зітхнув, поклав гроші до кишені та повів мене на вулицю.
— То чому євреї кладуть пеніцилін у свої кури? — поцікавився він, доки ми споглядали похмуре небо.
— Я пожартував, Джонні.
— Ні, але ті євреї досить розумні, яар. Якщо вони кладуть пеніцилін у свої кури, то вони, мабуть, мають в біса хорошу...
— Джонні,— перебив я, піднісши руку,— я люблю тебе.
— Я теж тебе люблю, друже,— посміхнувся він.
Він міцно мене обійняв, після чого ожили всі рани і синці на моїх руках і плечах.
Йдучи з нетрищ, я й досі відчував його силу, досі відчував запах кокосової олії у його волоссі. Задушливі хмари кидали вечірні тіні на зморені обличчя рибалок і праль, які поверталися додому з метушливого узбережжя. Та коли вони мені посміхалися, білки їхніх утомлених очей, золотисто-каштанові й червоного золота, сяяли. І вони всі посміхалися, всі й кожен, проходячи повз мене, й корони виблискували на їхніх спітнілих чолах.
Розділ 13
Коли я зайшов до галасливого збіговиська в «Леопольді», то почав шукати очима Лайзу й Вікрама. Я їх не побачив, проте знайшов свого друга Дідьє. Він сидів з Кавітою Синг і Навіном Едеїром.
— Ревнивий чоловік! — викрикнув Дідьє, милуючися моїм понівеченим обличчям.— Ліне! Я такий гордий за тебе!
— Мушу тебе розчарувати,— знизав я плечима, тиснучи руку йому і Навіну.— Послизнувся в душі.
— Схоже, що душ відбивався,— додав Навін.
— Ти вже став водопровідним детективом?
— Незалежно від причини, я надзвичайно радий бачити сліди гріха на твоєму обличчі, Ліне! — оголосив Дідьє, махаючи офіціантові.— Це привід для святкування.
— Таким чином я оголошую цю зустріч Анонімних грішників відкритою! — проголосила Кавіта.
— Вітаю, мене звати Навін,— заявив молодий детектив, підіграючи,— і я грішник.
— Привіт, Навіне,— відповіли ми.
— Звідки ж почати...— розсміявся Навін.
— Нам підійде будь-який гріх,— підказав Дідьє.
Навін вирішив про це трохи подумати.
— Тобі личить цей новий вигляд,— сказала мені Кавіта Синг, доки ми влаштовувалися за столом.
— Упевнений, що ти кажеш це всім синцям.
— Лише тим, які я сама залишила.
Кавіта — вродлива інтелігентна журналістка, яка надавала перевагу дівчатам і була однією з небагатьох жінок у місті, що не боялися це оголосити.
— Кавіто, Навін не розкриє своїх гріхів! — насупився Дідьє.— То бодай розкажи мені про кілька своїх.
Вона розсміялась і почала перераховувати свої гріхи.
— Те каміння у твоєму душі,— тихо зауважив Навін, прихиляючись до мене,— виконало роботу професійно.
Я швидко на нього поглянув. Я був готовий почати йому симпатизувати. Я вже йому симпатизував. Але він був чужинцем, і я не був певен, чи можна йому довіряти. Як він міг знати, що мене побили професійно?
Побачивши мій вираз обличчя, він посміхнувся.
— Всі удари, з обох боків твого обличчя, малюють щільний візерунок, ліворуч і праворуч,— прошепотів він.— Очі вже почорніли, але й досі розплющені, й ти можеш нормально дивитися. Цього не дуже легко досягти. Твої зап’ястки також зі слідами. Не надто важко здогадатися, що хтось, хто добре знає свою роботу, непогано до тебе приклався.
— Мабуть, десь у всьому цьому є суть.
— Суть у тому, що я ображений.
— Ти ображений?
— Ти мене не запросив.
— Не я розсилав запрошення.
— А ще будуть вечірки? — посміхнувся він.
— Не знаю. Тобі самотньо?
— Якщо наступного разу тобі буде потрібне товариство, то розраховуй на мене.
— Навряд чи,— відповів я.— Але дякую за пропозицію.
— Будь ласка! — наполягав Дідьє, доки сердитий офіціант стукотів склянками з напоями по столу.— Перестаньте шепотітися, ви двоє. Якщо це не таємна коханка і не ревний чоловік, про якого можна похвалитися, то ти маєш запропонувати на розгляд інший гріх.
— Я за це вип’ю,— заохочувала Кавіта.
— Ти знаєш, чому гріхи заборонені? — запитав у неї Дідьє, виблискуючи блакитними очима.
— Тому що це весело? — припустила Кавіта.
— Тому що доля знущається з тих людей, які забороняють гріхи,— відповів Дідьє, піднімаючи келиха.
— Я виголошу тост! — заявила Кавіта, приєднуючися до Дідьє.— За зв’язування людей і гарні ляпаси!
— Чудово! — загорлав Дідьє.
— Я «за»,— приєднався Навін, піднімаючи келиха.
— Ні,— заявив я.
Це був невдалий день для тостів про зв’язування людей — не для мене.
— Гаразд, Ліне,— відрізала Кавіта.— Чому б тобі не запропонувати тост?
— За свободу в усіх її
