Тінь гори - Грегорі Девід Робертс

— Аур кач? — процідив він.— Щось іще?

Дідьє вже збирався замовити, але я його зупинив.

— Не для мене,— сказав я, встаючи і забираючи свої ключі.

— Але ні! — запротестував Дідьє.— Ще по одному, безумовно?

— Я навіть попереднього келиха не допив. Я за кермом.

— Яз тобою, ковбою,— повідомила Кавіта, приєднуючись до мене.— Я пообіцяла Лайзі зайти сьогодні. Я поїду з тобою, якщо не проти?

— Радий провести цей час із тобою.

— Але... чи може гейко часто ходити до повій? — поцікавився Вінсон, нахиляючися до Дідьє.

Дідьє запалив цигарку, недовго пороздивлявся жар, а потім звернувся до Вінсона, і його очі почали звужуватися.

— Чи ти не чув, Стюарте, що гейко може робити все, чого хоче звичайний чоловік?

— Що? — запитав Вінсон, немов потрапивши на айсберг.

— А ще кажуть, що невігластво — це блаженство,— сказав я, обмінюючись посмішкою з Дідьє.— І я подамся за своїм блаженством додому.

Ми вийшли з бару, крізь наплив покупців прокладаючи собі дорогу до парковки, де я залишив свій мотоцикл.

Коли я вставляв ключ у замок запалювання, дужа рука потяглася до мене та схопила за передпліччя. Це був Конкенон.

— До біса його, так? — видав він, широко посміхаючись.

— Що?

— До біса його. Того французького сікача.

— Ти божевільніший, аніж тобі здається, Конкеноне.

— Не можу з цим сперечатися. Я не хочу з цим сперечатися. У мене є гроші. Десять штук. Ходімо налигаємося.

— Я їду додому,— відповів я, висмикуючи свою руку, щоб вставити ключа в замок запалювання.

— Ходімо, буде весело! Відтягнемося, ти і я. Затіємо десь бійку. Знайдемо якихось дійсно навіжених придурків і надаємо їм. Повеселімося, друже!

— Хоч як це принадно...

— Я дістав нову ірландську музику,— випалив він.— Вона в біса феноменальна. Привабливість ірландської музики в тому, що вона ідеально підходить для бійки.

— Ні.

— Та ну! Бодай послухай кілька пісень і напийся зі мною.

— Ні.

— Той француз — довбаний педик!

— Конкеноне...

— Ти і я,— провадив він, пом’якшуючи голос і змусивши себе посміхнутися, але це було більше схоже на гримасу болю.— Ми однакові, ти і я. Я тебе знаю. Я в біса добре тебе знаю.

— Ти мене не знаєш.

Він загарчав, крутячи головою та спльовуючи на землю.

— Я маю на увазі того педика, подумай про це. Якби увесь світ був таким, як він, то людська раса вже б вимерла.

— Якби увесь світ був схожим на тебе, Конкеноне, то ми б на це заслужили.

Мені було важко, занадто важко. Чи мав я право кидати каміння? Але я любив Дідьє, і мені було вже досить спілкування з Конкеноном на один довгий день.

У нього в очах з’явилася несподівана вбивча лють, але я не відводив погляду, подумавши, що мене вже сьогодні зв’язували і били, тому він може витріщатися скільки завгодно.

Я завів мотоцикла, відхилив бічну підставку і допоміг Кавіті сісти позаду мене. Ми поїхали не оглядаючись.

— Той тип,— прокричала вона, перехиляючися через моє плече і торкаючись губами мого вуха,— він чортів псих, яар.

— Я тільки сьогодні з ним познайомився,— зарепетував у відповідь я.— Він здавався нормальним.

— Ну, хтось викинув з його кошика нормальність,— мовила Кавіта.

— Таке можна сказати про більшість із нас,— відповів я.

— Говори за себе,— розсміялася Кавіта.— Мій кошик — це ріг достатку, сонечко.

Я не сміявся. Погляд Конкенона досі мене переслідував. Навіть коли я погамував Лайзин біль і переживання, вибачився перед нею, поцілував її та сів на хиткому стільці у ванній, а вона взялася до порізів на моєму обличчі, я не міг забути очі Конкенона: лихі провісники в печері.

— Ліну пасує цей вигляд,— сказала Кавіта Лайзі, займаючи комфортне місце на дивані після того, як мене привели до пуття.— Гадаю, він має платити комусь за побиття, бодай раз на місяць. У мене є кілька подруг, які робитимуть це безкоштовно.

— Недоречні жарти, Кавіто. Тільки подивися на нього! Саме такий вигляд мала б автомобільна аварія, якби автомобілі були зроблені з людей.

— Гаразд,— мовила Кавіта,— я зовсім не хочу уявляти таку картину.

Лайза насупилась і повернулася до мене, обхопивши мене рукою за шию.

— Ти не збираєшся зізнатися мені, що з тобою сталося, еге ж?

— Сталося?

— Ти хворий,— проголосила вона, відштовхуючи мене.— Ти хоч їв сьогодні?

— Ну... я типу був зайнятий.

— Кавіто, можеш нам щось приготувати? Я просто занадто схвильована, щоб зараз куховарити.

Кавіта приготувала одну з моїх улюблених страв — жовтий дхал[52] і алу-гобі[53]. Усе було дуже смачно, і я навіть не знав, яким я був голодним, доки не почав їсти. Потім ми швидко прибрали зі столу і сіли дивитися кіно.

Це був фільм Кончаловського «Потяг-утікач», сценарій до якого написав Куросава. У фільмі Джон Войт безстрашно їхав у безкрайнє біле небо, яке знаходить кожен злочинець на обрії свого несамовитого бажання.

Кавіта засудила його як тестостероновий тероризм, наполягла, щоб ми подивилися його ще раз, але вимкнули звук і самі озвучували героїв фільму. Ми знов увімкнули фільм і впродовж усього перегляду реготали.

Я грав у ту гру, вигадуючи фрази для героїв, відведені для мене Кавітою, оскверняючи свій улюблений фільм, але поки в темній кімнаті світло від потяга-втікача лилося на наші усміхнені обличчя, на мене посипались інакші зображення й обличчя з іншого темного місця, де я сьогодні побував.

Коли Лайза поставила іншу касету, я підвівся, узяв ключі та поклав у піхви два ножі.

— Куди ти? — запитала Лайза з дивана, де вона примостилася біля Кавіти.

— У мене є справи,— відповів я, нагинаючися, щоб поцілувати її щоку.

— У тебе є що? — зажадала вона.— Ми подивимось інший фільм! Цього разу виберу я. Це несправедливо, що я маю дивитися твій тестостероновий тероризм, а ти не дивитимешся мій естрогеновий екстаз.

— Відпусти його,— сказала Кавіта, пригортаючись ближче.— У нас буде домашній дівич-вечір.

Біля дверей вітальні я знову озирнувся подивитися на них.

— Якщо сьогодні не повернуся,— мовив я,— не віддавай моїх речей, бо я завжди повертаюся.

— Дуже смішно,— видала Лайза.— Скажи, у тебе була колекція марок у дитинстві?

— Будь