Тінь гори - Грегорі Девід Робертс
— Аур кач? — процідив він.— Щось іще?
Дідьє вже збирався замовити, але я його зупинив.
— Не для мене,— сказав я, встаючи і забираючи свої ключі.
— Але ні! — запротестував Дідьє.— Ще по одному, безумовно?
— Я навіть попереднього келиха не допив. Я за кермом.
— Яз тобою, ковбою,— повідомила Кавіта, приєднуючись до мене.— Я пообіцяла Лайзі зайти сьогодні. Я поїду з тобою, якщо не проти?
— Радий провести цей час із тобою.
— Але... чи може гейко часто ходити до повій? — поцікавився Вінсон, нахиляючися до Дідьє.
Дідьє запалив цигарку, недовго пороздивлявся жар, а потім звернувся до Вінсона, і його очі почали звужуватися.
— Чи ти не чув, Стюарте, що гейко може робити все, чого хоче звичайний чоловік?
— Що? — запитав Вінсон, немов потрапивши на айсберг.
— А ще кажуть, що невігластво — це блаженство,— сказав я, обмінюючись посмішкою з Дідьє.— І я подамся за своїм блаженством додому.
Ми вийшли з бару, крізь наплив покупців прокладаючи собі дорогу до парковки, де я залишив свій мотоцикл.
Коли я вставляв ключ у замок запалювання, дужа рука потяглася до мене та схопила за передпліччя. Це був Конкенон.
— До біса його, так? — видав він, широко посміхаючись.
— Що?
— До біса його. Того французького сікача.
— Ти божевільніший, аніж тобі здається, Конкеноне.
— Не можу з цим сперечатися. Я не хочу з цим сперечатися. У мене є гроші. Десять штук. Ходімо налигаємося.
— Я їду додому,— відповів я, висмикуючи свою руку, щоб вставити ключа в замок запалювання.
— Ходімо, буде весело! Відтягнемося, ти і я. Затіємо десь бійку. Знайдемо якихось дійсно навіжених придурків і надаємо їм. Повеселімося, друже!
— Хоч як це принадно...
— Я дістав нову ірландську музику,— випалив він.— Вона в біса феноменальна. Привабливість ірландської музики в тому, що вона ідеально підходить для бійки.
— Ні.
— Та ну! Бодай послухай кілька пісень і напийся зі мною.
— Ні.
— Той француз — довбаний педик!
— Конкеноне...
— Ти і я,— провадив він, пом’якшуючи голос і змусивши себе посміхнутися, але це було більше схоже на гримасу болю.— Ми однакові, ти і я. Я тебе знаю. Я в біса добре тебе знаю.
— Ти мене не знаєш.
Він загарчав, крутячи головою та спльовуючи на землю.
— Я маю на увазі того педика, подумай про це. Якби увесь світ був таким, як він, то людська раса вже б вимерла.
— Якби увесь світ був схожим на тебе, Конкеноне, то ми б на це заслужили.
Мені було важко, занадто важко. Чи мав я право кидати каміння? Але я любив Дідьє, і мені було вже досить спілкування з Конкеноном на один довгий день.
У нього в очах з’явилася несподівана вбивча лють, але я не відводив погляду, подумавши, що мене вже сьогодні зв’язували і били, тому він може витріщатися скільки завгодно.
Я завів мотоцикла, відхилив бічну підставку і допоміг Кавіті сісти позаду мене. Ми поїхали не оглядаючись.
— Той тип,— прокричала вона, перехиляючися через моє плече і торкаючись губами мого вуха,— він чортів псих, яар.
— Я тільки сьогодні з ним познайомився,— зарепетував у відповідь я.— Він здавався нормальним.
— Ну, хтось викинув з його кошика нормальність,— мовила Кавіта.
— Таке можна сказати про більшість із нас,— відповів я.
— Говори за себе,— розсміялася Кавіта.— Мій кошик — це ріг достатку, сонечко.
Я не сміявся. Погляд Конкенона досі мене переслідував. Навіть коли я погамував Лайзин біль і переживання, вибачився перед нею, поцілував її та сів на хиткому стільці у ванній, а вона взялася до порізів на моєму обличчі, я не міг забути очі Конкенона: лихі провісники в печері.
— Ліну пасує цей вигляд,— сказала Кавіта Лайзі, займаючи комфортне місце на дивані після того, як мене привели до пуття.— Гадаю, він має платити комусь за побиття, бодай раз на місяць. У мене є кілька подруг, які робитимуть це безкоштовно.
— Недоречні жарти, Кавіто. Тільки подивися на нього! Саме такий вигляд мала б автомобільна аварія, якби автомобілі були зроблені з людей.
— Гаразд,— мовила Кавіта,— я зовсім не хочу уявляти таку картину.
Лайза насупилась і повернулася до мене, обхопивши мене рукою за шию.
— Ти не збираєшся зізнатися мені, що з тобою сталося, еге ж?
— Сталося?
— Ти хворий,— проголосила вона, відштовхуючи мене.— Ти хоч їв сьогодні?
— Ну... я типу був зайнятий.
— Кавіто, можеш нам щось приготувати? Я просто занадто схвильована, щоб зараз куховарити.
Кавіта приготувала одну з моїх улюблених страв — жовтий дхал[52] і алу-гобі[53]. Усе було дуже смачно, і я навіть не знав, яким я був голодним, доки не почав їсти. Потім ми швидко прибрали зі столу і сіли дивитися кіно.
Це був фільм Кончаловського «Потяг-утікач», сценарій до якого написав Куросава. У фільмі Джон Войт безстрашно їхав у безкрайнє біле небо, яке знаходить кожен злочинець на обрії свого несамовитого бажання.
Кавіта засудила його як тестостероновий тероризм, наполягла, щоб ми подивилися його ще раз, але вимкнули звук і самі озвучували героїв фільму. Ми знов увімкнули фільм і впродовж усього перегляду реготали.
Я грав у ту гру, вигадуючи фрази для героїв, відведені для мене Кавітою, оскверняючи свій улюблений фільм, але поки в темній кімнаті світло від потяга-втікача лилося на наші усміхнені обличчя, на мене посипались інакші зображення й обличчя з іншого темного місця, де я сьогодні побував.
Коли Лайза поставила іншу касету, я підвівся, узяв ключі та поклав у піхви два ножі.
— Куди ти? — запитала Лайза з дивана, де вона примостилася біля Кавіти.
— У мене є справи,— відповів я, нагинаючися, щоб поцілувати її щоку.
— У тебе є що? — зажадала вона.— Ми подивимось інший фільм! Цього разу виберу я. Це несправедливо, що я маю дивитися твій тестостероновий тероризм, а ти не дивитимешся мій естрогеновий екстаз.
— Відпусти його,— сказала Кавіта, пригортаючись ближче.— У нас буде домашній дівич-вечір.
Біля дверей вітальні я знову озирнувся подивитися на них.
— Якщо сьогодні не повернуся,— мовив я,— не віддавай моїх речей, бо я завжди повертаюся.
— Дуже смішно,— видала Лайза.— Скажи, у тебе була колекція марок у дитинстві?
— Будь