Тінь гори - Грегорі Девід Робертс

— Я хочу звернутися до технічних термінів. Що сталося?

— Сталося? — запитав я, продовжуючи її цілувати.

Вона відсунулася від мене і сіла на ліжку, схрестивши ноги.

— Припини,— сказала вона.

— Гаразд,— зітхнув я, теж сідаючи та обпираючись на купу подушок.— Поговорімо.

— Компанія,— категорично видала вона.— Паспортна фабрика. Санджайська компанія.

— Ну ж бо, Лайзо. Ми вже це проходили.

— Не останнім часом.

— А мені здається, наче це було вчора. Лайзо...

— Тобі не потрібно цим займатися. Ти не маєш таким бути.

— Ні, маю, бодай ще трохи.

— Ні, не маєш.

— Ну звісно. І я зможу працювати в банку — втікач, за чию голову призначена ціна.

— Ми будемо економити. Ми проживемо на мої доходи. Ринок мистецтва починає набирати тут обертів.

— Я вже пробував так жити до того, як ми зійшлися...

— Знаю, знаю...

— І ти на це погодилася. Ти...

— У мене погане передчуття,— прямо сказала вона.

Я посміхнувся, торкнувшись долонею її личка.

— Я не можу просто відмахнутися,— тихо додала вона.— У мене... у мене дуже погане передчуття.

Я взяв її руки у свої. Наші ноги торкалися, і її пальці обвилися навколо моїх, хапаючись із несподіваною силою. Світанок почав пропалювати діри в дерев’яних віконницях.

— Ми вже про це говорили,— повільно відповів я.— Уряд моєї країни призначив ціну за мою голову. І якщо мене не вб’ють, намагаючись упіймати, то кинуть до тієї самої в’язниці, з якої я втік, а там прикують до тієї самої стіни й почнуть мене обробляти. Лайзо, я не збираюся туди повертатися, тут я в безпеці — поки що. Це чогось варте. Принаймні для мене.

— Я не кажу тобі здатися. Я кажу, щоб ти не ставив на собі хреста.

— Що ти мені пропонуєш?

— Ти можеш почати писати.

— Я вже пишу, щодня.

— Я знаю, але ми могли б насправді на цьому сконцентруватися, розумієш?

— Ми? — розсміявся я.

Я не насміхався, просто вона вперше згадала про мої заняття письменством, а ми жили разом уже майже два роки.

— Забудь,— відрізала вона.

Вона знову замовкла. Її очі повільно заплющилися, а пальці на ногах відпустили мої. Я забрав з її очей одиноке пасмо і провів рукою крізь морську піну білявого волосся.

— Я винен, я давав їм обіцянку,— категорично заявив я.

— Ні, не винен,— заперечила вона. Але в її протесті не було переконливості, коли вона поглянула мені в очі.— Ти нічого їм не винен.

— Я в боргу перед ними. Усі, хто з ними знайомий,— у боргу перед ними. Ось як це працює. Ось чому я не знайомлю тебе з жодним з них.

— Ти вільний, Ліне. Ти переліз через стіну — і навіть не усвідомлюєш, що вільний.

Я вдивлявся в її очі, немов озера, у яких віддзеркалювалися небеса. Задзвонив телефон.

— Я достатньо вільний, щоб дозволити цьому телефону дзвонити.— мовив я.— А ти?

— Ти ніколи не піднімаєш слухавки,— відрізала вона.— Тому це не рахується.

Вона вилізла з ліжка. Вона слухала інший голос на лінії, не відводячи від мене очей. Я помітив, як сум оповив її плечі, немов шаль, а потім вона вручила слухавку мені.

Це був один з лейтенантів Санджая з повідомленням для мене.

— Я цим займуся,— відповів я.— Так. Що? Я ж сказав. Я цим займуся. Двадцять хвилин.

Я повісив слухавку, повернувся до ліжка та присів біля Лайзи.

— Одного з моїх людей арештували. Він у Колабі, в ізоляторі. Я маю поїхати й дати хабара, щоб його витягти.

— Він не з твоїх людей,— обурилася вона, відштовхуючи мене.— І ти навіть не один з них.

— Лайзо, мені дуже шкода.

— Не важливо, що ти зробив або ким був. І ким ти є зараз, теж не важливо. Важливим є те, ким ти намагаєшся стати.

Я посміхнувся.

— Не все так просто. Ми ді, ким були колись.

— Ні, це не так. Ми є тими, ким хочемо бути. Невже ти ще цього не усвідомив?

— Я не вільний, Лайзо.

Вона мене поцілувала, але літній вітерець зник, а над сірим полем квітів у її очах нависли хмари.

— Я увімкну для тебе душ,— вирішила вона, зістрибуючи з ліжка й кидаючися до ванної кімнати.

— Послухай, це буде дріб’язковою справою — визволити цього хлопця з ізолятора,— повідомив я, обминаючи її дорогою до ванної.

— Я знаю,— мляво відповіла вона.

— Ти ще не передумала зустрітися? Пізніше сьогодні?

— Звісно.

Я зайшов до кабінки та став під холодний душ.

— То ти розкажеш, що на мене чекає? — гукнув я до неї.— Чи це й досі великий секрет?

— Це не секрет, це — сюрприз,— ніжно мовила вона, стоячи на порозі.

— Справедливо,— я посміхнувся.— Де ти хочеш зі мною зустрітися для цього сюрпризу і коли?

— Будь біля «Магешу» на Нариман-Пойнті о пів на п’яту. Ти завжди запізнюєшся, то вважай, що тобі потрібно там бути на шістнадцяту тридцять, і тоді ти встигнеш до сімнадцятої тридцять.

— Зрозумів.

— Ти ж приїдеш, так?

— Не хвилюйся. Усе під контролем.

— Ні,— сказала вона. Її посмішка випарувалася, неначе дощ з листя.— Це не так. Ніщо не під контролем.

Вона, звісно ж, не помилялася. Я не розумів цього тоді, коли проходив під широкою аркою поліцейської станції Колаба, але досі бачив її зажурену посмішку, що падала, неначе сніг у річку.

Я подолав кілька сходинок, щоб дістатися дерев’яної веранди, яка накривала бік і задню частину адміністративної будівлі. Черговий біля офісу сержанта мене знав. Він похитав головою, посміхаючись і даючи мені пройти. Він був радий мене бачити. Я був хорошим гравцем.

Я жартівливо віддав честь Блискавичному Диліпу — днювальному сержантові. Його набрякле обличчя алкоголіка роздулося від приглушеного обурення. Він був у паскудному настрої, бо перебував на подвійному чергуванні. Це був поганий початок.

Блискавичний Диліп був садистом. Я знав про це, бо був його в’язнем кілька років тому. Тоді він глумився наді мною, утамовуючи свій кровожерний голод моєю безпорадністю. І він бажав це повторити, насолоджуючись синцями на моєму обличчі, його губи тремтіли від очікування.

Але для мене ситуація змінилася. Тільки не для нього. Я працював на санджайську компанію, яка вливала вдосталь різних активів до поліцейського відділку. Він ризикував