Тінь гори - Грегорі Девід Робертс
— Сержанте-джі,— мовив Фарзад, склавши долоні разом,— дуже, дуже вам вдячний за вашу доброту та щедрість.
Диліп відкинувся у кріслі.
— Відвали! — відповів він.— І більше не повертайся!
Я вхопив Фарзада за рукав, тягнучи його за собою з кімнати, а потім крізь широкі ворота аж на вулицю.
На стежці неподалік входу я запалив дві цигарки й віддав одну з них молодому фальшувальнику.
— Що сталося?
— Вчора ввечері я був трішки... ну добре, я був дуже п’яний. У клубі «Драм Біт» була дуже крута вечірка. Це було відпадно, чоловіче. Ти б мене бачив! Я танцював як скажений. Так і знай.
— Я розраховую на пояснення, чому я мусив вилазити з комфортного ліжка о шостій ранку, щоб почути про те, що ти танцював як покидьок.
— Так, звісно. Вибач. Ну, розумієш, копи приперлися, щоб прикрити вечірку десь о першій, як зазвичай. Хтось голосно заперечив. Мабуть, я захопився томата[55] і почав нахабно коментувати події.
— Нахабно?
— О так. Я широко відомий своїми нахабними зауваженнями.
— Це не те, чим має вихвалятися дорослий чоловік, Фарзаде.
— Ні, серйозно! Я широко відомий своїми...
— Наскільки нахабними?
— Там був дуже гладкий коп. Я обізвав його Констеблем Три-Кляті-Свині. А іншому я сказав, що він — мавпячий кокос. І я заявив...
— Я зрозумів. Продовжуй оповідь.
— Ну, наступної миті я вже був на землі. Я спіткнувся чи хтось штовхнув. І поки я лежав, бах! — хтось уперіщив мене в потилицю. Одного удару було досить, щоб мене вирубати.
— Блискавичний Диліп відробляє подвійну зміну.
— Атож. Сержант — справжній виродок. Отож я прокинувся у поліцейському джипі ззаду, а Блискавичний Диліп тримав ногу в мене на грудях, а потім мене вкинули в камеру. Мені не дозволяли нікуди дзвонити через ті мої...
— Нахабні зауваження.
— Так. Ти можеш у таке повірити? Я думав, що пробуду там увесь день, на додачу до кількох безцеремонних прочуханок. Як ти мене знайшов?
— Компанія платить усім прибиральникам камер. Таким чином ми забезпечуємо усім необхідним хлопців, які там замкнені. Один з них тебе побачив і зателефонував своєму зв’язковому. Вони повідомили мене.
— Я збіса радий, що ти з’явився, друже. Це була моя перша ніч у буцегарні. Ще одна така ніч стала б для мене останньою. Так і знай.
— Санджай не зрадіє. Він витрачає багато ресурсів, щоб тримати це місце під контролем. Тобі доведеться купити йому нового капелюха.
— Я... я... але ти знаєш... розмір його голови? — запитав він, відчайдушно схвильований.— Я бачив його лише одного разу, і наскільки я пам’ятаю, його голова, при всій повазі, видавалася трохи завеликою.
— Він не носить капелюхів.
— Але... ти ж сказав...
— Я пожартував. Та лише про капелюха.
— Мені... мені дуже шкода. Я справді сконфузився. Це... це більше не повториться. Може, ти б замовив за мене слівце перед Санджаєм?
Я досі реготав, коли біля нас зупинилося таксі. З нього вийшов Навін Едеїр і нахилився до вікна, щоб заплатити водієві. Відчинивши задні дверцята, він допоміг вибратися з автомобіля молодій жінці. Тоді повернувся й помітив мене.
— Ліне! Такий радий тебе бачити, друже. Що тебе сюди привело?
— Шість тисяч причин,— відповів я, витріщаючись на дівчину.
Її обличчя було знайомим, але я не міг її пригадати.
— О,— спам’ятався Навін,— це Дівія. Дівія Девнані.
Дівія Девнані — дочка одного з найбагатших людей Бомбея. Зображення її невисокого, атлетично підтягнутого тіла, загорнутого в дорогі дизайнерські сукні, ставали основною темою репортажів про всі наймодніші події в місті.
Так, саме це збило мене з пантелику — негламурний одяг, у який вона була одягнена того ранку. Проста синя футболка, намисто з лазуриту та джинси були з іншого світу, не того, в якому вона була народжена, щоб правити. Переді мною стояла дівчина в тілі жінки, а не жінка з обкладинки.
— Приємно познайомитися,— мовив я.
— Гашиш маєш? — зажадала вона відразу.
Я зиркнув у бік Навіна.
— Це довга історія,— зітхнув він.
— Ні, не довга,— заперечила дівчина.— Мій батько — Мукеш Девнані. Я так розумію, що ти чув про Мукеша Девнані?
— Це той дядько зі скаженою дочкою, яка випрошує наркотики біля поліцейського відділку, він?
— Смішно,— зронила вона.— Обережно, бо я можу обмочити собі штани.
— Ти збиралася повідати, чому це не довга історія,— мовив я.
— Я вже не хочу тобі розповідати,— надулася вона.
— Її батько найняв мого знайомого адвоката...— почав Навін.
— Який потім найняв цього типа,— негайно перебила вона,— як мого охоронця на декілька тижнів.
— Можу сказати, що ти в дуже добрих руках.
— Дякую,— сказав Навін.
— Пішов ти,— відповіла вона.
— Приємно було познайомитися,— мовив я.— Бувай здоровий, Навіне.
— І все тому, що я зв’язалася з цим імітатором боллівудської зірки кіно,— провадила Дівія, ігноруючи мене,— тобто він навіть не справжня зірка кіно, а лише імітатор, хай йому грець. І він, повний придурок, починає погрожувати, коли я відмовляюся йти з ним на побачення. Ти можеш у таке повірити?
— Там справжні джунглі,— посміхнувся я.
— І ти хочеш пояснити це мені,— мовила вона.— То в тебе є гашиш чи ні?
— У мене є! — вигукнув Фарзад.— Так і знай.
Ми повернулися до нього.
Він заліз собі у штани, трохи там пововтузився, а витягнувши руку, показав десятиграмовий блок кашмірського гашишу, загорнутого у прозору плівку.
— Ось,— сказав він, пропонуючи його Дівії.— Він твій. Будь ласка. Візьми як... подарунок, типу.
Дівія неначе проковтнула цілого лимона.
— Ти витягнув цю штуку... зі своєї спідньої білизни? — запитала вона, стримуючи блювотний рефлекс.
— Ну... так... але... я одягнув чисту спідню білизну лише вчора ввечері. Так і знай!
— Хто в біса цей тип? — зажадала Дівія відповіді у Навіна.
— Він зі мною,— відповів я.
— Вибач! — почав Фарзад, запихаючи гашиш назад до кишені.— Я не хотів...
— Зупинися! Ти що робиш?
— Але... я подумав, що ти...
— Здери з нього плівку,— наказала вона.— А потім не чіпай його. Просто залиш у долоні, на розгорнутій плівці. Не торкайся його своїми пальцями. І не торкайся мене. Навіть не думай мене торкатися. Повір, я дізнаюсь, якщо ти подумаєш про це. Мозок у тебе — неначе іграшка для
