Оріноко - Аркадій Фідлер

— Що це вони нас так полюбили? — питав я, обурюючись жартома. — Може, вони падають з неба?

Друзі ніяково дивились один на одного, наче відчуваючи в цьому свою провину або соромлячись за таку негостинність їхньої природи. Всі намагалися пояснити мені, що часом тут так буває: в усій околиці можна не знайти жодної гадюки, а в деяких місцях їх незліченна сила. Манаурі навіть пригадав, як колись, багато років тому, він натрапив на таке місце, де грілося на сонці кілька десятків змій, і були то самі сороройма, найотруйніші з отруйних. Він швидко втік, але багато днів тільки від згадки про них у нього аж шкіра на тілі терпла.

Не знайшовши іншого виходу, я мусив «просити пробачення» у високих іспанських чобіт і взути їх для безпеки, бо зуби змій такої шкіри не прокусять. А мати Лясани, жінка дуже добра, допомогла біді по-своєму: вона привела з собою прирученого туюю, величезного лелеку з чорною головою і таким же дзьобом, завзятого винищувача всяких гадин. І справді, як тільки з'явився лелека, гадюк на стежці трохи поменшало.

У нас стало звичаєм щоранку відвідувати палубу шхуни і сховище, де зберігалися барильця з порохом. Я завжди туди заглядав, перевіряючи, чи все в порядку. Через місток, який я перекидав з берега на борт корабля, разом зі мною збігав на палубу рябий пес, веселий вартовий нашої оселі.

Якось одного разу песик, скочивши у сховище першим, якось жалібно запищав і негайно вискочив звідти, страшенно переляканий. В погоню за ним вилізла невеличка чорна змія, поцяткована бронзовими плямочками. Вона була отруйна, це я відразу побачив по серцевидній формі її голови. Ледве встиг відскочити. На щастя, у мене була палиця в руці. Я раз і другий перетяв гадину по лобі і вбив її. Але із сховища вилізла ще одна змія, така ж небезпечна, як і перша, а біля керма я побачив і третю. Вона, згорнувшись у клубок, підняла голову і готувалася кинутись на мене. Її маленькі очиці були налиті люттю. Та мені легко вдалося покінчити з гадюками, бо на палубі вони не могли швидко пересуватися. Вони лише тоді були загрозливі, коли недосвідчена людина підходила близько до них.

Присутність цих гадин на кораблі не можна було пояснити випадковістю. З усіх чотирьох боків шхуна була оточена водою і з'єднувалася з берегом тільки тоді, коли перекидали на неї місток. То звідки ж на кораблі могли взятися страшні гади? Може, їх хтось підкинув, той, хто знав про мої відвідини корабля і важив на моє життя?

Все це було дивним, а гадини жахливі. Пес, якого, безперечно, гадюка дряпнула зубом, добіг тільки до берега. Раптово, ні з того ні з сього, він упав. Життя билося в ньому ще з хвилину, може дві. Жахливі судороги зводили його тіло, з рота виступила кривава піна. Кров текла навіть з вух і очей; потім він затих. Я переконався в диявольській, смертельній дії отрути і одночасно усвідомив собі, що якби не обігнав мене цей мимовільний рятівник, то не він, а я лежав би тепер мертвий. Я не з боязких, але відчув, що в мене мурашки побігли по спині.

Хоч я не відкрив друзям своїх підозрінь, які виникли у мене, вони зразу ж самі прийшли до висновку, що це діяла ворожа рука. Але чия? Не важко було й догадатися. Тепер велика кількість змій на стежці усім здалася підозрілою, не зв'язаною з природними умовами.

— Так, це він, це його робота! — ствердив Арнак. Хлопець став похмурий і обвів навколо уважним поглядом, немов шукаючи ворога, який сховався в хащі.

— Зараз його там немає! — посміхнувся я. — Мабуть, він тільки вночі підкидає нам гадів…

— Ти кажеш підкидає? — недовірливо запитав Манаурі.

— А хто ж це міг би зробити, як не він, Карапана? — здивувався я.

— Він, саме він! Тут не може бути ніякого сумніву. Тільки чи сам він їх підкидає?

— Якщо не сам, то його помічники…

— І це теж сумнівно, Яне!

— Цього я вже не розумію! То звідки ж тут беруться змії?

Обличчя Манаурі стало неспокійне і сумне.

— Але ж він чаклун, — натякнув вождь у відповідь.

— То ти думаєш, що він чарами притягає сюди цих гадів? — вигукнув я.

— Він багато що може! Це великий, небезпечний чаклун! — відповів Манаурі, обминаючи моє попереднє питання.

Виявилося, що вождь поєднує появу змій на стежці і на кораблі з лихими чарами, а інші товариші, за винятком Арнака, немовби поділяють його віру. Чари для індійців — величезна сила, з якою, на їх думку, боротися безнадійно. І саме тому я дуже розхвилювався, боячись, як би араваки — мої товариші не відступилися від мене перед цією вищою силою, або принаймні не занепали духом, вважаючи, що проти чаклуна нічого не можна зробити. Але мої побоювання були безпідставні: друзі й не думали відступати і занепадати духом, а чому саме — вони, не зволікаючи, пояснили: Карапана грізний, але я, Паранакеді, англієць і до того ще Білий Ягуар, отже, я маю свої чари і володію не меншою силою для того, щоб відвести закляття чаклуна.

— То ви думаєте, що я подолаю його?

— Подолаєш, подолаєш! — відповіли вони.

— Його лють я хочу перемогти певнішою зброєю, ніж чари.

— Але немає певнішої зброї! — вигукнули відразу кілька уважених індійців. — Якою ж?

— Та хоч би пильністю.

Зневага відбилася на їх обличчях:

— А, розуміємо!..

— А ви в цьому мені допоможете?

— А як же інакше? Ти ж наш Білий Ягуар! Друг! — запевняли вони. — Допоможемо.

— То я дам вам рушниці, і вночі ви будете підстерігати мерзотника! Побачимо, як він витримає наш свинець!

Але індійці не хотіли робити цієї спроби. Нічна стрілянина не