Оріноко - Аркадій Фідлер

Коли наступного дня на світанку я вирушив на полювання з Педро і Арнаком, на тому місці, де стежка входила у пущу, ми раптом зупинилися як вкопані. Поперек стежки, наче загороджуючи нам дорогу, лежало кілька маленьких фігурок, невдало виліплених з глини, наче їх робила дитяча рука. Ледве помітивши їх, Арнак притаївся і різким жестом спинив нас, наказуючи не йти далі. Дуже збентежений, що рідко бувало з ним, хлопець втупив погляд у фігурки.

Величиною в палець чи півтора пальця, вони зображали собою різних звірів, а саме: ящірку, маленьку жабу, змію, ще якогось звіра, пташеня і навіть скорпіона. Всі вони були поставлені головами в наш бік, і, придивившись уважніше до них, я помітив, що у кожної фігурки була огидно спотворена якась частина тіла: то сплющена голова, то напіввідірвана лапа, то переламаний хребет, то видовбані очі.

— Не підходьте ближче! — шепнув Арнак переляканим голосом.

Я подивився на друга, здивований його поведінкою.

— Знову ці непотрібні чари? — запитав я.

— Так, чари! — підтвердив він.

— І на тебе вже вплинули? — сказав я докірливо. — Арнак! Арнак, любий! Це ж дурниці!

— Ні, Яне! — заперечив він серйозно. — Це вже не дурниці! Якщо чаклун хоче когось знищити, то такі закляті фігурки розкладає йому на стежці.

— А навіщо розкладає?

— Щоб послабити його волю, вразити серце, сплутати думки…

— А я йому потопчу ці чари, — відповів я.

— Не роби цього! Вони можуть бути отруєні і отрута крізь чоботи перейде в тіло…

За хвилину Арнак наче трохи охолов від першого враження, у нього поясніло обличчя, і легка посмішка з'явилася на устах.

— Ні, Яне! — сказав він спокійно, щоб мене задобрити. — Ти ж мене вчив, що це лише забобони, і твоя наука не була даремною! Але тут не вигадки, бо видно, як завзято полює на тебе Карапана. І це непокоїть мене…

— А звідки ти знаєш, що він тільки на мене заміряється, а не на всіх нас?

— Дивись!

І він очима показав на місце, що було за кілька кроків од тих фігурок. Я побачив на стежці ще одну глиняну фігурку звіра.

Фігурка, трохи більша, ніж усі інші, зображала хижака — ягуара, пофарбованого в білий колір, тобто — білого ягуара. Ага, це вже стосувалося саме мене. Маленький спис наскрізь прошивав груди звіра — напевно така доля була визначена й мені. На всі ці загрози і лякання фігурками я тільки знизав плечима, але в цьому впертому переслідуванні мимовільно відчував щось диявольське. Може й я почав уже піддаватися згубному впливу чаклуна?

Тимчасом Арнак зламав шматок гілки і почав з усіх сил бити нею по фігурках, поки не розтовк їх на порох, який старанно вимів із стежки. Він хотів зробити те саме і з фігуркою ягуара, та я стримав його, бажаючи взяти її собі на згадку. Хлопець заперечливо захитав головою, але потім погодився.

— Тільки пам'ятай одне, — застеріг він мене. — Не торкайся її!

Ми прив'язали фігурку на тонкій ліані і повісили її на гілку куща, щоб забрати, як повертатимемось.

Коли через кілька годин ми поверталися тією самою стежкою, нас чекала нова несподіванка: фігурки не було. Під час нашого полювання її хтось забрав. Ніхто з нашого роду цього б не зробив. Значить, тут, поблизу наших хат, кружляв хтось чужий. Лісова гущавина, що оточувала нас високою стіною, ховала від нас похмуру таємницю, і в цій непрохідній плутанині ми були безпорадні.

— Білий Ягуар з пробитим серцем у ворога в руках! — сказав Арнак. — Бережи своє серце!

— У мене серце здорове, як у коня! — засміявся я.

І справді здоров'я у мене було чудове, прямо перло з мене, аж дивно, бо в цих гарячкових випарах повинні були гніздитися численні хвороби, найкращим доказом чого були самі індійці; багато з них хворіло різними гарячками та іншими лихими недугами.

На другу чи третю ніч після того, як ми зустріли ворожі фігурки, я прокинувся і вже ніяк не міг більше заснути. Від близької пущі долинала якась гомінлива музика, біля ріки заспівувала інша капела, така ж галаслива, а в очеретяних стінах халупи шелестіли якісь ящірки чи інші тваринки. Сон зійшов з повік, різні думки снували в голові. Чаклун із своєю незрозумілою завзятістю добився того, що становище з кожним днем ставало обурливішим, треба було робити якісь рішучі кроки. Але які?

Раптом я весь напружився і прислухався. Лежав я під самою стіною на ложі з гілок, накритих шкірою. І саме над собою я почув щось таке, що, як мені здалося, відрізнялося від звичайного навколишнього шелесту. То було якесь особливе шарудіння, немовби скрипів очерет, що його обережно розсували. За хвилину я майже переконався, що хтось стоїть знадвору біля хатини і з силою робить отвір у стіні халупи. Я вже хотів скочити на ноги, щоб вибігти і спіймати таємничого гостя, коли щось упало мені на живіт, і я застиг нерухомо. Я мав щастя, що не перелякався і не здригнувся: то була змія. І те, що я не спав, урятувало мені життя.

Змія була не дуже велика, завдовжки не більше як півтора фута. Впавши, вона причаїлась і лежала на моєму тілі, наче не знаючи, що робити далі. Я ледве дихав, а серце страшенно билося. Останніми днями я вже вивчив цих гадин, тому добре усвідомлював собі, що досить мені ледь-ледь ворухнутися, і розлючена потвора вкусить мене отруйним зубом.

За хвилину, яка здалася мені цілим століттям, змія розгорнулася і почала повзти. Я відчув її слизькість і напружував усю силу волі, щоб не ворухнутися. Вона злізла з мого живота, але далеко не відповзла. Помаленьку пересувалася вздовж мого тіла, потім навіть обвернулась кільцем навколо моєї ноги і так відпочивала кілька хвилин. Я перечекав і це,