Оріноко - Аркадій Фідлер

— Тут! — відповіла жінка і йшла далі, не звертаючи уваги на нашу присутність.

— Стій, Лясано! — покликав той. — Я щось тобі скажу! Твоє місце не тут!

— А де? — вона підвела до нього розгніване обличчя і пішла повільніше.

— Ти належиш до моєї хати! — заявив вождь. — Іди зараз же туди!

Лясана зміряла його не дуже ласкавим поглядом, але не могла повністю приховати свого страху.

— І що це тобі вдарило в голову!? — фиркнула.

— Не будь зухвалою, дівчино! Слухайся, йди!

— Не піду! — відповіла вона рішуче. — Я належу до роду Білого Ягуара, і тут моє місце, саме тут!

— Ні, підеш! — заверещав вождь. — Рушай! Швидко!

Її опір розлютив його. Видно, приваблива жінка дуже сподобалася вождеві, і він гострив на неї зуби!

— Зачекай, Конесо! — сказав я спокійно і схопив його за плече. — Поговоримо, порадимось по-людськи! Адже у араваків жінки мають свої права і вони не рабині чоловіків, так мені казали!

— Ну й що ж?! Що з того? — гнівно накинувся на мене вождь.

— Вона може робити все, що їй хочеться!

— Не зовсім! Вона ще молода. Мала чоловіка, але втратила його. У неї дитина. Вимагає опіки. Отже, плем'я повинно взяти її під опіку…

— Вона вже має опікуна! — відповів я.

— Кого?

— Мене.

Конесо задерикувато примружив очі.

— Ти хочеш сказати, що ти її чоловік? Але я знаю, що це не так!

— Це не так, але я взяв її під свою опіку, а це майже те саме.

— Вона хотіла цієї опіки?

— Хотіла! — голосно підтвердила Лясана і так войовниче хитнула головою, що її чорні локони аж розлетілися на всі боки. — І надалі хочу тільки його опіки!

Ми були не самі. Крім Арнака, свідками цієї розмови були кілька індійців з нашої групи і кілька чужих араваків, що засиділись у нас. Нахабні домагання Конесо дуже обурили особливо цих останніх. Вождь це помітив і визнав за краще трохи знизити тон і згорнути паруси.

— Ще побачимо! — пробурчав він під ніс і хотів іти.

— Слухай, Конесо! — затримав я його. — Справа досить ясна, і Лясана залишиться зі мною, але те, про що ти говориш, не зрозуміле!

— Що ти маєш на увазі?

— Ти ставиш нам різні перешкоди, а проте прийняв подарунки, одержав і шпагу, і коня. Чи тобі цього мало?

— Може й мало! — визивно засміявся він з власної дотепності.

— Я не розумію одного, — вів я далі. — Там, десь на півдні, мешкають грізні авакої і, здається, збираються сюди, до Оріноко, а ви замість того, щоб зібрати свої сили, марно тратите їх, мов божевільні сліпаки; ви, злісні і сварливі, сієте в племені ворожнечу, накликаєте на себе бурю, нещастя на всіх нас…

— Хто-о-о? — закричав Конесо розлючений. — Хто накликає? Ми? Ми сіємо ворожнечу?!

— А хто ж?

— Ви! Коли вас тут не було, ніхто не порушував згоди. Хто посіяв неспокій у племені, якщо не ви своїм прибуттям? Це ви у всьому винні!

Так говорячи одне й те ж і глузуючи з нас, він пішов, а ми лишилися, охоплені ще більшими сумнівами, ніж до цього. Кілька моїх гарячих товаришів запропонували покинути Серіму і закласти оселі над Іта-макою, за кілька миль від негостинного селища, вверх по течії річки. Але більшість, у тому числі й Манаурі, заперечували проти цього. Вони вірили, що поганий настрій вождів пройде і непорозуміння швидко вщухне.

Наступні дні ми нічого не робили — відпочивали. Їжі у нас було досить, бо мешканці Серіми непогано обжилися за два роки і щедро приносили нам свої запаси, дозволяли ходити на їх поля і збирати дозрілі плоди. Основну їжу араваків становили величезні корені рослини, яку індійці і Педро називали маніокою, — з неї спочатку видавлювали неїстівний сік, а потім уже споживали ці земляні груші. Чудово різноманітили їжу безліч плодів, — їх вирощували на оброблених ділянках біля хатин, росли вони і в пущі. Але найсмачнішою їжею була риба, якої аж кишіло в річці і майже в кожній калюжі. А крім того, ми не відчували нестачі і в м'ясі, починаючи від диких кабанів аж до гусениць, що гніздилися в трухлявих пнях.

Уже через кілька днів люди нашої групи почали втручатися в повсякденне життя селища. Байдикування було не для них. Отже, коли одні шукали відповідно затишних місць, де б викорчувати дерева і обробити маленьке поле, інші йшли до води і різними способами ловили рибу: вудочкою, вершею, а то і просто загороджуючи струмок. А були й такі, що стріляли по рибі з луків або глушили її отрутою. Інші йшли до лісу збирати плоди чи полювати на звіра, з останніми був і я, щасливий, що нарешті потрапив у свою стихію.

Шхуну ми завели по річці до нашого селища і поставили її на якір біля берега прямо напроти моєї хатини. Йшлося про те, щоб корабель був поблизу і завжди на очах, бо в його люках зберігалися всі наші запаси і речі, здобуті в іспанців.

Небезпека, яка загрожувала від акавоїв, не дозволяла мені відпочивати, і я кілька разів проводив заняття з вогнестрільною зброєю. Стрільці вчилися охоче, аж серце моє радувалось. Отож, коли вони набули достатніх навичок, я дозволив брати рушниці на полювання. Індійці вважали, що в пущі зручніше користуватися луками і стрілами, ніж вогнестрільною зброєю, але все ж таки вони брали її, чіпляючи собі через плече, бо це, на їх думку, надавало більшої краси чоловікові, викликало до нього більшу пошану.

У вільний від походів у ліс та на річку час ми не забували занять і з вогнестрільною зброєю і з луком, списом, палицями, духовою рушницею, про яку я досі не мав уявлення. Це бамбукова труба завдовжки вісім-дев'ять футів, з якої на досить