Оріноко - Аркадій Фідлер
Конесо і його підспівувач Пірокай з самого початку намагалися роз'єднати нашу громаду, щедрими обіцянками відтягнути од нас людей, але мало чого досягли. Наміри їх, за винятком двох випадків, провалилися. Наші люди хотіли бути разом, почували себе справді єдиним родом, єдиною сім'єю, і я незабаром зрозумів, чому це так: справа була не лише в спільному досвіді і пережитій разом недолі, не в тому, що всі встигли зжитися між собою; причиною цього не був я, моя зброя і навантажений корабель. Ні! Справа полягала, насамперед, у тому, що вони були тепер інші, не такі, як решта араваків. Ці люди, пошарпані долею, кидані по світу, пішли вперед у своєму розвитку, зміцніли і загартувалися, в їх жилах жвавіше текла кров, у них було більше життєвої сили, пружності, рухливості, вони більше цікавилися життям, сильніше прагнули радощів життя, ніж їх земляки, що засиділися тут у пущі.
Спритність і дотепність моїх товаришів справляли на багатьох жителів Серіми магічний вплив. Останні, звичайно заспані, ліниві, слабкі духом, тепер немовби прокинулись від сну і жвавіше почали думати. Те, що найближчі родичі членів нашої громади Білого Ягуара прийшли до нас і оселилися з нами, було цілком зрозумілим! Але й інші араваки горнулися до нас, ніби їх притягала якась невідпорна сила. Як вони шукали нашої дружби, шукали поради і веселої розмови, як охоче поселилися б назавжди десь поблизу наших осель! Але Манаурі був проти цього, бо не хотів підбурювати заздрості вождів, які й так уже скоса поглядали на нас.
До пущі на полювання ми ходили вдвох або втрьох: я і, звичайно, Арнак, Вагура чи Педро, а часом і Лясана, особливо після того, як її мати переселилася до нас. Тільки тепер я почав переживати те незвичайне, шалене почуття, яке справляла на мене навколишня пуща. На півночі, у рідному мені віргінському лісі, були різні дерева, але хіба можна було порівнювати їх з багатством і надзвичайною різноманітністю тутешніх рослин? У віргінських лісах була сувора гущавина, але чи можна було її порівняти з цією плутаниною, з пишністю, з нагромадженням невблаганних гілок, листя ліан, колисок, де так важко навіть крок зробити, де все наче сковувало людину, пригнічувало її тіло, навіть давило на розум і серце? На перший погляд — нерозумний відразливий хаос, але, коли досвідчений мисливець уважніше вдивлявся, то бачив у цьому нібито хаосі розум природи і її мудрі закони життя, відчував її дику красу, ще більше, починав упиватися її чудовою, терпкою розкішшю. Але ніколи не знав мисливець, чим для нього, людини, була ця неосяжна гущавина — ласкавою подругою чи невблаганним ворогом.
Звірів у цій пущі була сила-силенна, але не легко було їх знайти, а ще важче полювати на них. Їх ховала зелена заслона, а до того ж тонка чутливість допомагала їм здалека почути ворога, який продирався крізь хащі. В пущі були стежки, людські і звірині, і тільки вони допомагали тихенько підкрадатись і наближатися до звіра.
У полюванні особливо приваблює відчуття великої несподіванки, яка стереже мисливця за кожним кущем, очікування непередбачених випадків. З цього погляду пущу над Ітамакою можна була назвати справжнім вимріяним місцем для полювання, раєм, чарівною колискою незвичайних зустрічей. Яких тільки звірів, яких дивовижних створінь не було в цій лісовій гущавині!
Крім ягуара, перед мисливцем, могли раптово з'явитися інші хижі представники сімейства котячих, зокрема схожий своєю мастю на лева звір, якого Педро називав пумою. Під постріл могли вискочити і олені гуасупіта, і дикі кабани сагвіно — з глибини лісу, і морські свинки — з берега ріки, і машаді — величезні звірі з твердою, мов щит, шкірою і довгим, як у дивовижного слона, носом, і незліченні зграї різноманітних мавп. Мисливець міг би зустріти тут і хатеку, звіра, цілком вкритого панциром, і інше страхіття — таманоа, мурахоїда з безглуздо довгою мордою і такими міцними кігтями на передніх лапах, що роздирали людину надвоє, а також побачити ще більше чудо — унау — чотириногу надзвичайно ліниву тварину, що майже нерухомо висіла під гілками дерев.
А крім цього, різні черепахи, водяні і лісові, а ящірки, зокрема, гуани, схожі своїм виглядом на дракона, але трохи менших розмірів, а незліченна кількість отруйних змій і удавів, а зрадницькі каймани-крокодили, які причаїлись у тихих водах; і в тих водах, крім безлічі їстівних риб, водилися ще різні чудовиська: і плоскі сіпарі з отруйною колючкою у хвості, і невеличкі риби хума, страшенно кровожерливі, і ярінга, про яких індійці розповідали таке, що здавалося мені справжньою казкою, і невеличкі потвори, які, ледве доторкнувшись до людини, вражали її, наче блискавкою, аж до непритомності. А неосяжний, барвистий світ тисячі птахів на землі і над землею, світ щебетливий, чарівний, веселий, над яким високо в небі кружляв і панував похмурий володар: велетенський орел з чубатою головою, напівлегендарний мезіме, непереможний винищувач мавп та інших звірів, силач, який, мабуть, міг би підняти в повітря і п'ятнадцятирічного хлопчика.
Араваки, які вже два роки жили над річкою Ітама-ка, не приховували від мене таємниць пущі, отож чого тільки я не наслухався про її чудеса. Важко часом було відрізнити, де правда, а де вигадка, бо вони однаково застерігали мене як від ягуара, так і від канайми, про якого я вже знав, що це тільки дух помсти. Однаково докладно описували індійці мені злісних ящірок гуана і вигляд лісовиків — волохатих істот з витріщеними очима, істот, яких вважали за лихих духів померлих. Розповідаючи про випадки нападів на людей величезного змія комуті, що справді жив по берегах річок, араваки так само описували мені і водяних потвор маікісікірі, які показувались тільки жінкам і ніколи чоловікам, істот, страшенно завзятих до жіночої статі. І тільки пізніше я довідався, що маікісікірі — це водяні духи. Отак-то світ дійсності і світ уявлень переплуталися в одному клубку, і, входячи в безкраю пущу, я ніколи не знав, де загроза небезпеки межує з чарівною красою, де дійсність, а де марево.
В той же час це почуття непевності напувало мене дивною і невимірною насолодою, як усе, що було в цій пущі.
Навколо нашої хати водилося дуже багато огидних гадюк, причому отруйних.
