Оріноко - Аркадій Фідлер

Хоч була вже суха пора, але щодня нам доводилося спостерігати величезні зливи, що тривали годинами, потім знову виходило яскраве сонце і чиста блакить розливалася по небу. На цей раз дощ був короткий, минув за якісь півгодини. Швидко розпогодилося, і в пущі посвітлішало.

Ми ще стояли під деревом, а я вже за мисливською звичкою вдивлявся в лісову гущавину, що оточувала нас, кидаючи погляд також на гілля дерев.

У надзвичайній тісноті тут наче росло три ліси в одному, бо, крім звичайних дерев, унизу буяли непрохідною гущавиною кущі, а вгорі, на гілках дерев, розрослася третя пуща, армія паразитичних кущів та інших рослин цього роду. До того ж усю цю плутанину обминали у всіх напрямках страшенно заплутані тенета з ліан-канатів. Я любив вдивлятися в цю стихію буйної розкоші, що якось солодко приголомшувала мене.

Раптом я напружив зір. Швидко забилося серце, підвів рушницю для пострілу. Не більше як за десять кроків од нас, над землею, в гіллі дерева, причаївся величезний удав. Це був не сірий комуті, що живе біля води, бо відзначався яскравим забарвленням: жовтими плямами на сірочервоному фоні. Невідомо було, який він завбільшки, бо я бачив меншу його частину. Але мусив бути величезним, судячи з товщини тулуба. Удав висунув голову з-за листя гілок і стежив згори, що діється на землі. Він уже давно помітив нас.

Я ще трохи вагався, що робити — стріляти, чи ні, коли нашу увагу відвернули від удава якісь дивні звуки, що йшли здалеку, з глибини пущі. В кількох місцях там тріщало гілля, і той шум, спочатку невиразний, наближався все ближче до нас, а потім почулися й інші голоси, грубі і глухі: чи то кумкання, чи то хрюкання.

— Сагвіно! — прошепотіла до мене Лясана. — Дикі свині!

Вони цілим стадом ішли прямо на нас. Я багато наслухався про те, які небезпечні ці тварини для людини, якщо їх необережно роздратувати. Засліплені своєю лютістю, вони кидаються на ворога, — людину чи ягуара, — і, як би той не оборонявся, найчастіше роздирають його на смерть. Тільки поспішна втеча на дерево може врятувати від розлючених пащек.

На стовбурі мора, під яким ми стояли, перша товста гілка росла за десять футів од землі, отже, схопивши Лясану, я допоміг їй вчепитися за гілку і вилізти на неї, після чого й сам видряпався туди ж. Ми помітили, що Вагура також виліз на дерево.

Я перевірив полички для пороху, чи не замокли вони — у вологій пущі це, на жаль, траплялося часто, — і підсипав свіжого пороху в рушницю та пістолет.

— Дивись! — Лясана звернула мою увагу на удава.

Гад, що так само, як і ми, почув наближення стада кабанів, пожвавішав. Повільно зсунувся трохи нижче. Хвостом зачепився десь високо серед гілля, головою і передньою частиною тіла повис у повітрі високо над землею. Схожий скоріше на товсту ліану, ніж на змію, він висів нерухомо, ніби жахлива примара, дихаючи прихованою загрозою. Напевно, в його плоскій голові виникли якісь страшні наміри.

Тимчасом підійшло стадо. Кабани не поспішаючи посувалися серед кущів прямо під нами і навколо нас. Сунули широкою лавою — штук сто, а може й більше. Важко було в гущавині полічити їх усіх. Я не поспішав стріляти, щоб пропустити їх якомога більше. Зате Ля-сана за кільканадцять кроків підстрелила з лука одну з кращих свиней. Звір пронизливо хрюкнув, витяг пащею стрілу з рани, але в цей час нова стріла впилася йому в живіт, і тварина безсило впала на передні ноги. Пронизливим вереском звір скликав частину стада до себе. Кабани з настовбурченою щетиною на спині з усіх боків обступили його. Занепокоєні загадковою подією, вони піднімали голови і шумно втягували повітря, але не могли виявити нас.

Несподівано напав удав. Він схопив щелепами за хребет порося, що важило добрих кілька десятків фунтів, і, мов легеньку пташку, блискавично підняв його вгору. Пронизливий вереск прорізав повітря. Удав, не звертаючи уваги на крик і розпачливі пручання здобичі, піднявся трохи вище. Там, приклавши порося до стовбура дерева, на якому він був, обплутав одним обертом свого тіла дерево і кабана. Утиск був смертельний. Порося, напевно, з поламаними ребрами, з розчавленими нутрощами, трохи побрикалося і стихло.

Все це відбувалося на очах стада, що, мов зачароване, дивилося на лісову трагедію. Але вже під час останніх конвульсій жертви кабани внизу заворушились і пішли в наступ. Кілька з них підбігли до дерева, на якому був удав, і врізалися в стовбур іклами. Інші наслідували їх приклад.

Дерево було нетовсте, чотири чоловічі долоні могли його цілком охопити. Під натиском розлючених кабанів воно затріщало від коріння до верхів'я. Удав виліз якнайвище. Стадо лютувало щораз більше. Із стовбура летіли тріски. З глухим ударом тіло мертвого поросяти впало на землю. Стадо відскочило, наче злякавшись, але зразу ж знову піднялося в атаку з подвійною дикістю. Було видно, що дерево довго не витримає.

Це зрозумів і удав.

Тимчасом Лясана не байдикувала. Боротьба йшла тут, під нами, за якісь там двадцять кроків од нас. Кожна стріла з лука влучала, хоч не кожна завдавала смертельної рани.

Я мимоволі часто поглядав на вродливу жінку. Роз-червоніла, з розпущеними локонами, вона була чарівна. Сиділа верхи, міцними ногами стискуючи товсту гілку дерева. Гнучкість її стану, твердість рук були дивовижні. Вереск внизу, а також мисливський азарт захоплювали мене, як і вродливу істоту, що була поруч. Разом з тим розпалена уява навертала мене до спогадів: у дитинстві в батьківському домі я бачив малюнок, який зображав голу римську богиню Діану, що стріляла з лука в оленя. Ця картина справила на мене незабутнє враження, і саме зараз я виразно її пригадав.

Нарешті і я наважився вистрілити з рушниці по кабанах. Напевно, вони чули постріл над головою, але, розлючені, захоплені одним ворогом, удавом, бачили тільки його і нападали на нього. Отже, я спокійно набивав зброю і раз по раз влучно стріляв у стадо.

Удав зрозумів, що його сховище, яке все більше й більше хиталося, кожної хвилини