Око Прірви - Валерій Олександрович Шевчук

Созонт подивився на мене прихильно.

– Маєш добрий розум, брате, – сказав тепло. – Тому й кажу, що ці люди придумали якусь складну і не до кінця зрозумілу гру. Але одне поки що пізнав напевне: жодного власного чуда Микита не створив.

– А чудо з Кузьмою чи чудо з розбійником?

– Чудо з Кузьмою ще треба збагнути, а чудо з розбійником може з'явити брат Михайло. Я тому свідком також: бачив-бо усе, сховавшись за деревом.

Я розповів коротко, як убив Антоній розбійника. Павло дивився на нас здивованими й розширеними очима: у них стояв жах.

– А тепер помовчмо, брати мої, – сказав Созонт. – Надходить час трапези.

Довкола поварні, просто на землі, сиділи, розсипавшись, уломні та почварні, карлики та слабкі розумом – кожен тримав на колінах дерев'яну мисочку і поспішливо мотав від неї до рота дерев'яною ложкою. Ми почекали трохи, доки кухар не вділить останніх юшкою, миски й ложки були з ними, хоч торби покинули на місці стоянки. Кухар відміряв нам корцем страви.

– Вам не треба було чекати, поки нагодую це кодло, – сказав глухим голосом. – То дармоїди, а ви їжу принесли…

– Нікуди не поспішаємо, – мовив Созонт, – та й не погорджуємо цими нещасними. Сказав-бо Єремія: «І спіткнеться пиха й упаде».

– Святі слова кажете, панотче. Але й терпіння колись може лопнути, – прорік кухар.

– Чи ж вони шкодливі? – спитав Созонт.

– Таж ні! Але ото дивишся на них день у день і забуваєш, які ото люди. Здається, що й людей накших уже нема.

– А учні святого? – спитав Созонт.

– Ну, ці сюди не приходять. Хіба кого приведуть, як ото вас. Мені ж ходить ніколи, бо я все в роботі.

– Що ж вас тут тримає? – спитав Созонт, розглядаючи, що йому насипано у миску.

– Та маю гріха. Святий ото мені й поклав покуту. До морозів дотягну, а там хай воно пропадом іде.

– А в морози як живуть оці нещасні?

– Розбредаються по льоду. По селах тягаються на ялмужну. А з теплом знову сюди – коли крига ще держить.

І кухар подивився на нас поважно єдиним своїм оком. І те око нам раптом підморгнуло.

– Сказать по правді, – шепнув він, – балакать із вами я б не мав. Не викажіть мене.

– Будь надійний! – по-змовницькому відказав Созонт. Їжа, яку нам дали, була дивна: варене у воді зілля – чи заячий щавель, чи лобода, чи те й те разом (обидва зілля на острові росли), – без засмачки, але трохи присолена, бовталося в тому вариві й по кільканадцять пшоняних крупин – очевидно, з нашого-таки пшона; дали нам і по одному залежаному сухарцеві, такому твердому, що навіть розмоченого наші зуби ледве стовкли. Але були голодні ми, тож вимотали все не з меншим спритом, як уломні та почварні. Животи наші сяк-так наповнилися, і ми відчули втому, отож тільки й прагли що дістатися до стоянки, де треба було поробити на ніч лежаки із гілок, бур'яну й трави, подібні до тих, які бачили в тутешніх мешканців.

Коли ж проходили повз загорожу, за якою були жінки, то уздріли, що сестра Марта виладнала всіх попарно, – всі чекали, тримаючи мисочки та ложки, перед ворітьми, очевидно, виглядаючи, коли пройдемо ми. Побачивши ще раз Марту серед уломних та почварних, я пізнав силу кухаревих слів, що, спілкуючись із такими, скоро забудеш, якою буває нормальна людина. Марта не була красунею, але на тлі уломних її звичайність полум'яніла красою і вабила око, хоч я вже давно не юнак, а через повстримне життя давно не запалююся на жіночі знадності. Марта відверто дивилася в наш бік, очі мала зористі й палкі. її підопічні покірно й терпляче стояли, сумирно поопускавши очі.

Ми полягали на землю, щоб відпочити, перш ніж почати укладати собі постелі; вечірнє сонце осяювало сосни, і від того вони привабно бронзовіли, сяючи ясно-жовтою корою; так само яскраво освічувалася трава, й зело, й листя недалекого куща, від чого кожна стеблина налилася світлом і в тому світлі сяяла.

– Чи помітили ви, брати мої: Микитині учні взяли собі незвичайні імена? – сказав Созонт-диякон. – Антоній був учнем Симеона Стовпника, Теодорит описав його житіє, Симеон – це Метафраст, автор звісних «Житій святих», Євагрій – це Схоластик, також описав житіє Симеона Стовпника, так само як Никифор Калістів та Георгій Кедрин, цареградець.

– Твоя книжність дивоглядна, – сказав я.

– Таж-бо ні, звичайна, – скромно заперечив Созонт-диякон. – Коли взяв послушенство писати книгу житій святих, принаймні маю знати тих, котрі подібне послушання чинили до мене. Це все одно як для шевця молоток, терпуг та кліщі, а для кравця ножиці та голка, а для коваля молотки та кувадло.

– Чому ж Микита не став Симеоном? – спитав я.

– Коли вони справді симеоніди, то наслідувач Симеона не повинен зватися так само, як апостоли Христа не звалися Ісусом Христом, – мовив Созонт. – Окрім того, Симеона Стовпника знає кожен освічений християнин, а його описувачів тільки вибрані книжники, отже, це могло чинитися для облуди, а може, й ні.

– Але то значить, – відказав я, – що хтось із них твори святих отців нашої церкви знає добре, отже, належить до виборних книжників.

– Теодорит або ж Антоній, – припустив Созонт.

– Але ж Теодорит сліпий, – заперечив Павло.

– Можливо, він і осліп через надмірне читання святих книг, – сказав Созонт. – Одне знаю: неясного маємо більше, ніж ясного.

Цю розмову перебило нам виразне шарудіння в кущі, що стояв найближче до нас. Созонт прудко схопився на ноги й кулею метнувся туди, а за мент вивів з куща, тримаючи за вухо, карлика. Карлик був босий, одягнений у мішкуваті лахмани, перепоясаний шнурком із обстрілами на кінцях, голова його заросла буйним кучерявим волоссям.

– Пусти моє