Око Прірви - Валерій Олександрович Шевчук
– Око Прірви, очевидно, не взяло його тому, – сказав Симеон, вищий за інших юнак, – щоб він прийшов сюди на покаяння й поніс тут кару. Так воно й сталося.
– Ми не бажаємо кривомисля і перекручень, – сказав Антоній. – Через це свої сумніви й думки нам відкривайте – ми відкриті перед вами.
– Чи було таке, щоб хтось із прибульців був затриманий не зі своєї волі? – спитав Созонт.
– Такого не було й бути не може, – сказав Теодорит.
– Що таке Око Прірви? – запитав я, бо це мене найбільше цікавило.
– Це те, чого ні ви, ні ми збагнути не можемо, – сказав Теодорит.
– По-моєму, це Божий остережний дух, що бере нас, безпомічних, перед злом світу, – сказав Георгій, зовсім білий юнак, біле в нього було волосся, брови, вії й порость на відкритих руках.
– Чи багато людей воно забрало? – спитав Созонт.
– Ми рахунку недостойних людей не ведемо, – відповів Теодорит. – Нехай їх рахує Господь.
– Розбійника ви також кинули туди? – спитав Павло.
– У нас на острові лишень одна могила – матері святого Микити. Померлих здебільшого забирають родичі, котрі їх перед цим привели, а коли родичів нема чи друзів, кидаємо покійника в Око Прірви.
– Кидаєте з тягарем чи просто так? – спитав Созонт.
– Просто так, – мовив Теодорит.
– І ніколи трупи не спливають?
– Не було такого й разу, – сказав Антоній. – Гадаю, що в Оці Прірви живе якийсь дивний водяний звір, його бачив тільки раз Никифор. Розкажи, Никифоре.
Никифор мав кругле, трохи розкосе обличчя, приплюснутого носа й повні губи. Він оповів, що якось вийшов до Ока Прірви, гуляючи й розмірковуючи про діла Господні, спинився на березі замислений, і тут раптом збурилася вода й на поверхню випливла кругла спина з роговими плавниками. Це тривало, однак, тільки мить, спина зникла, озером пішли кола, а згодом усе заспокоїлося.
– А я вважаю, – сказав Теодорит, – що в Оці Прірви живе вилікуваний святий Микитою вуж-полоз.
– Як бачиш, – сказав, усміхнувшись, Антоній, – ми й самі того добре не знаємо.
– Коли набираєте воду з озера, – спитав Созонт, – чи не нападав на вас звір?
– Знаючи по звіра чи змія, воду набираємо самі. Але ні разу на нас не напав, – мовив Антоній. – Чи всі у вас запитання?
– Ще одне, – прорік Созонт. – Чи не каратимуть карлика за те, що усякого наговорив?
Микитині учні здивовано перезирнулися.
– Чого б мали його карати? – мовив Антоній. – Брат Теодорит зголосив, що все ним повідане правда.
– Але нас непокоїть у цьому карлику інше, – проказав Теодорит. – Сестра Марта звістила, що він крутиться довкола жіночого табору і підкликає до себе одну карлицю. Блуд же у нас суворо засуджується – не може бути місця похотям у святому місці.
– Коли він зогрішить, як його покараєте? – спитав Созонт.
– Спробуємо напоумити, – сказав Антоній. – Можете й ви його застерегти, як познайомлені.
– Поки йде залицяння, його не чіпатимуть. Кара прийде тоді, коли блуд звершиться.
– Хто і як каратиме? – спитав Созонт.
– Сам себе, – мовив Теодорит. – З острова має піти геть, тобто пущений буде перейти Око Прірви. Коли перейде, його щастя, коли, ж ні, прийме покару. Каратимемо не ми, а Господь.
– Ваші слова чіткі і все роз'яснюють, – сказав Созонт. – Не маю жодних підстав вам не вірити.
– Тоді перейдімо до того, ради чого прийшли, – сказав Антоній. – А прийшли оповісти тобі, брате Созонте, для писання твого, що знаємо про святого Микиту. Чи записуватимеш, чи візьмеш у пам'ять?
– Все досі оповіджене записую, – сказав Созонт, вий маючи оправлену в шкіру книжицю, – хоч не все почуте записати встиг. Прочитати вам?
– Ні, – мовив Антоній. – Перекажи тобою освоєне.
– Гаразд, – озвався Созонт. – Про дитинство та юність у Черняхові, про пробуття в Жидачівському монастирі, про життя в криниці і на горі, про відхід на цей острів і стояння на стовпі – це житійні теми, вони в мене записані. Тепер про чуда: про спитування, про підступ диявола, про матір святого Катерину, про здобуття солодкої води з болота; про жінку, що випила з водою змію, про змія-полоза, який поранив собі око; про лань, яку вбили паломники, – тут ще не все мною записане. Сам я був свідком двох чуд: загибель нашого співподорожанина Кузьми, який не виявив віри у святого Микиту; смерть, а перед цим розкаяння розбійника; пророцтва святого про голод та моровицю й сарану. Оце і все.
Микитині учні слухали перелік з посиленою увагою.
– Теми розклав ти добре, але недостатньо, – сказав Теодорит, – бо знаєш не все. Отже, коли твоя згода, розпалимо тут, біля вас, вогонь, і хай кожен із учнів святого, окрім мене – я своє оповів, – розкаже по одному чуду святого Микити. Тоді звіримо, чи не залишилося чогось незаписаного, – матимеш змогу упевнитись, що своє послушання виконав. Хто тобі його давав?
– Уже казав: святі отці київські. Маю намір, переписавши Києво-Печерського патерика у Касіяновому відписі, докласти сказання про чудесні й визначні явища у православній церкві на нашій землі. Для цього я й мандрую й турбую розпитами людей.
– Боговгодне діло чиниш, – сказав Теодорит, – ми раді тобі допомогти.
Усі кинулися збирати хмиз, і через певний час запалало вогнище. Ми розсілися довкола, хто як міг, і почалися оповідки.
Антоній розповів про одного жовніра із оружного супроводу князя Костянтина Острозького, який привів до святого, власне, приніс на плечах, був-бо велетенського зросту й вельми потужний, свого розслабленого брата. Жовніра того звали Спиридоном Чайкою, і він молив святого про зцілення брата. Преподобний же відрікався, бо не бажає зцілювати тілесних недугів, а тільки духовні. Тоді Спиридон Чайка заявив, що хвороба його брата не тілесна, а духовна, бо батьки їхні на старість були спокушені бісом і перейшли в аріянську єресь, через це він гадає, що брат постраджав через батьківські гріхи, в яких обидва родичі пробували.
