Око Прірви - Валерій Олександрович Шевчук

Минулого літа, коли це й сталося, Георгій був у Володарі і, завітавши до панів Пулявських, спитав, чи зберігається той діамант. І пан Василь показав Георгієві його, управленого в ікону Богоматері, отож, коли є бажання, можна його й тепер у панів із Володара побачити.

– Неодмінно те вчинимо, – сказав Созонт. – Чи були подібні випадки з кимось іншим?

– Це сталося тільки раз і з паном Василем, – сказав Георгій.

Зависла мовчанка, вогонь палав слабше, очевидно, учні Микитині перестали підкладати хмиз: тлів тільки жар, з якого вряди-годи виривалися язики полум'я.

– Чи є ще якісь запитання до нас? – спитав Антоній.

– Тільки одне, – сказав Созонт. – Чи всі дванадцять років простояв святий на стовпі, чи часом сходить на землю?

– На землю він часом сходить, – мовив Антоній. – Коли приймав їжу, для природної потреби, а коли перестав її приймати, то тричі на рік: на Різдво – тоді сторонніх людей на святому місці немає, хіба забреде хтось випадком, – це свято празникує із нами, співаючи боговгодних пісень та псалмів; на Великдень і Трійцю, люди в цей час тут є, отож обходить усіх, благословляючи. Якраз післязавтра Трійця, і ви зможете це побачити. Але сходить тільки вночі і ненадовго, а після обходу острова чи після різдвяного боговгодного співання повертається назад. Усе запитав?

– Усе й дуже задоволений із ваших оповідок та відповідей, – сказав Созонт.

Тоді Антоній звів руки, заплескав у долоні і закричав до уломних та почварних:

– Тепер спати! Розходьтеся спати! Годі витрішки їсти! І щоб мені ніхто вночі не блукав.

Уломні й почварні посунули в темряву; Микитині учні за чекали, поки вони не зникнуть, побажали нам на добраніч і відійшли: перший Антоній, за ним Теодорит, по тому Симеон, Євагрій, Никифор та Георгій.

Ми були повтомлювані, через це задоволено повлягалися, принаймні я. Созонт, правда, сказав:

– Усі оповідали чуда, крім тебе, брате Михайле. Чи, може, їх не знаєш?

– Одне знаю, але сон мене морить, – сказав я. Созонт, очевидно, й сам був зморений, бо голосно позіхнув.

– Помолімося на сон та й заснімо! – мовив він.

Ми уклякнули й помолилися впівголоса. Але тільки знову лягли, як почулось у темряві шарудіння, потім з'явилася головата постать, що крадьки ступала.

– Чому не спиш, Мусію? – спитав спокійно Созонт.

– Ш-ш! – зашипів карлик. – Хочу вам щось сказати.

– Це правда, що ти внадився до карлиці в таборі? – спитав Созонт.

– Вони вже про це знають? – карлик присвиснув.

– Таж знають, коли й ми відаємо, – мовив я. Карлик почухмарив голову.

– Це та блядь Марта сказала! О-от сука!

– Не годиться промовляти страмотних слів, Мусію!

– А ко-оли це правда, о-о? Ходить уночі до-о о-отих жеребців, а во-они її то-ого-о! – Карлик зробив непристойний жест.

– Усі шестеро? – з жахом спитав Павло.

– Не знаю, – чесно признався карлик. – Во-они зачиняються. Але дуже со-оплять, а во-она часо-ом верещить. Баби верещать, ко-оли їм дюдьку вставляють, о-от!

– Вона ж німа! – сказав я.

– Така ж німа, як я го-орбатий, – мовив Мусій. – А та карлиця, що-о я до-о неї хо-оджу, моя жінка, о-от!

– Вінчана? – спитав Созонт здивовано.

– Нє, але весілля ми грали, о-от! І я їй дюдьку вже не раз вставляв.

– А в уряді ви записані? – спитав Павло.

– В уряді записані, – гордо мовив Мусій, – і я їй по-о-праву дюдьку вставляю, бо-о во-она мо-оя жінка, о-от!

– А вони це знають?

– Еге ж! Але кажуть: невінчаний, то-о й нежо-онатий, от! І дюдьку не мо-ожеш вставлять, о-от! А ми вже до-овго живемо, але тут не мо-ожна, о-от!

– Будь обережний із цим, Мусію, – турботливо сказав Созонт.

– А чо-ого-о во-они не дають мені сво-оїй жінці дюдьку вставлять? – плаксиво спитав Мусій. – Чо-ого-о?

– Такий тут звичай, Мусію: не живуть парами, сам знаєш.

– Знаю! Я ж тихенько-о і вно-очі, о-от!

– Вони на тебе око поклали і нюшать, Мусію, – побережись! Щось хотів нам сказати?

– Еге ж! Вно-очі не спіть, а до-о сто-овпа йдіть. Що-ось, ги-ги, по-обачите, о-от!

– Що ж ми побачимо?

– Що-ось тіресне, ги-ги! По-обіг я! О-от!

– Побережись, Мусію, – ще раз попередив Созонт. Але Мусія біля нас уже не було – розчинивсь у темряві. Ми повлягалися.

– Чи правда те, що сказав Мусій? – спитав Павло. – Вони все так гарно й розумно вияснюють. Чи не кривомисельний цей Мусій?

– Мусій – дитина розумом, – сказав повільно Созонт. – А з дитячих вуст промовляє істина, сказано-бо у Псалтирі: «Із уст дітей учинив ти хвалу». А ще Ісус мовив: «На сидінні Мойсеевім усілися книжники та фарисеї. Так усе, що вони скажуть вам, – робіть і виконуйте; та за вчинками їхніми не робіть, бо говорять вони – та не роблять того! Вони ж в'яжуть тяжкі тягарі і кладуть їх на людські рамена, самі ж навіть пальцем своїм не хотять їх порушити… Усі ж учинки вони роблять, щоб їх бачили люди, і богомілля свої розширяють… А ви вчителями не звіться, бо один нам наставник – Христос». [17] Чи писав ти, брате Михайле, ці слова у своєму Пересопницькому Євангелії?

– Писав, – відповів я, – і не раз осмислював їхню силу.

– Сила Христових слів незаперечна, – сказав Павло. – Але дії тих людей можна збагнути і з іншого боку. Світ лихий вони покинули і творять молитви Господу, як мало хто. Віддали себе убозтву та повстримності