Око Прірви - Валерій Олександрович Шевчук

– Чи відрікаєшся злочестя батьків своїх? Той відрікся, тоді знову запитав блаженний:

– Чи віруєш в Отця, і Сина, і Святого Духа? Розслаблений потвердив і це. Відтак блаженний наказав:

– Тепер устань. Тебе сюди брат приніс, а ти матимеш стільки сили, що понесеш брата…

Відблиски вогню грали на обличчях, усі слухали з великою увагою. Ззаду почувся тріск, і з сутінків кущів почали виходити уломні та почварні й німо застигали, як вирубані з дерева людські подобенства, але майстер, що їх рубав, мав схиблений ґуст. Але, дивлячись на ці завмерлі в сутінках почвари, я раптом зрозумів те, що раніше відчував, але не міг сказати чи висловити, хоч, може, й дивно звучить ця думка: краса живе в ладному, гармонійно влаштованому, і чим ліпше й погідніше влаштовано образ, тим більша краса. Коли творив малюнки, хоч би євангелістів, у Пересопницькому Євангелії, я грав білим, синім, жовтим, червоним і зеленим, тобто чистими барвами, і сплітав орнаменти, постаті, зображення гір чи будинків у сув'язь чудово зв'язаних і сплетених ліній, де не було нічого зайвого, а відтак суперечного і де все свідчило про вічну істину, яка і є вічною красою. Тепер же, дивлячись на ці завмерлі, майже розчинені в сутінку, але незвичайно освітлені від багаття постаті почвар, я подумав, що красу можна шукати і знайти не тільки в юному, гарному, чистому, досконалому, гармонійно з'єднаному, але і в старому, зруйнованому, потворному, зламаному, дисгармонійному – і то не буде знівечена тінь чи противага краси, то буде її несподіваний різновид. Чи не для того, подумав я, Господь посилає у світ не тільки здорових, ладних, повних краси й сили, повнокровних, гарних, але й почварних, скривлених, хворих, без ладності, кволих, негарних, уломних – все це необхідно, щоб збагнути неодновимірність світу, а це, отже, дає особливо поглиблене його пізнання. Думав про те, а вухо моє слухало закінчення притчі, яку розповідав Антоній: на плечах брата сидів величезний Спиридон Чайка, дебелий тілом, і юнак ніс його, ніби той Спиридон випханий був соломою, не важким м'ясивом та кістками, отже, в його немочі знайшлася сила, яка чимось нагадує красу почварних, бо у безсиллі часто виникає міць, а сила тлиться, як тканина від молі. Чи було то чудо, чи ні для мене відтак не має великого значення, я зчудувався на досконалість самої притчі, яка таїла в собі двояко бачену істину. Сам же Спиридон, оповідав Антоній, перебрався на братових плечах через усе болото, тримаючи в руці письмено від святого до батьків їхніх, і батьки їхні, прочитавши листа отого, засоромилися й покаялися, вигнали з маєтку свого аріян і побудували там нову церкву.

– Сила духовного слова, – сказав Антоній, – буває не вимірна.

– З якого села чи містечка були ті брати? – спитав Созонт.

– Із села Рижани, – мовив Антоній. – Вони й досі там живуть, а батьки сподобилися блаженної кончини.

– Дорогою назад зайду в те село. По-моєму, воно неподалік Турчинки.

– Так і є, – сказав Антоній. – Обов'язково зайди.

– Тепер твоя черга, Симеоне, – сказав Теодорит. Симеон, найвищий із Микитиних учнів, звів обличчя, виструнчився, прокашлявся і оповів історію про пані поблизького містечка Володара, яка звалася Олена Пулявська. Послала вона до святого, просячи молитви, бо безплідна була. Тоді святий спитав: чи є на поварні горох, а коли є, хай принесуть нелущену горошину. Горох якраз був, його при несли разом з іншими дарами від тієї-таки пані. Святий кинув горошину у кухлика із водою, вода ж – із Ока Прірви, а коли горошина скільчилася, помолився над нею й послав пані, щоб проковтнула не жуючи. Від того пані прийшла в тяж і наступного року народила сина. Його узявши, захотіла прийти до преподобного, але почула, що жінкам не вільно з ним розмовляти, а жити в таборі віддалік не побажала. Тому послала слуг із дитиною, що переказали таке:

– Це, отче, плід твоїх святих молитов, благослови його! А коли можеш, пришли іще одну горошину із мого приносу.

Це блаженний учинив, і наступного року пані вродила ще одного сина.

Тоді ввійшов у її голову дурман – назвала вона батьком своїх синів блаженного і почала оповідати, що він приходив до неї для цього у снах. Збагнув преподобний, що діє тут не Господня сила, а диявольська, і прирік себе до стояння на одній нозі цілий рік, як і після першого спитування. Більше дітей пані із Володара не народжувала, а ті, що з'явилися, живуть у здоров'ї й досі, і Созонт, коли хоче, може навістити і їх.

Історія Созонта зацікавила.

– Скільки років минуло відтоді? – запитав він.

– Років із п'ять, – сказав Симеон.

– Чи хтось із вас бачив тих дітей?

– Бачили: Антоній, Євагрій та я, – мовив Симеон.

– Отже, вас тоді, учнів, було біля святого троє?

– Були вже всі. Але Теодорит не міг бачити, а Никифор та Георгій ходили по селах за ялмужною.

– Чи ходите й зараз за ялмужною? – спитав Созонт.

– Ходимо, – мовив Антоній. – Інакше тут не вижили б, маючи стільки ротів.

– Навідаю пані Олену Пулевську. Чому блаженний по думав, що тут диявольська сила діяла?

– Бо жінка – посудина диявола, і блаженний мав би це пам'ятати, освячуючи горошину. Тому й прирік себе на по каяння, тяжко від того страждаючи й катуючи своє тіло, – мовив Антоній.

– Народжувати дітей – це Боже призначення людині, – мовив Созонт. – Сказано у Псалтирі: «Сини, що народжені будуть, устануть і почнуть розповідати своїм дітям».

– Але повів Осія: «Вони зрадили Господа, бо породили чужих дітей», а блаженний не міг і не бажав бути чужоложцем. Через це й прийняв це собі за гріх та остереження, щоб не втручатись у справи, де має діяти Господь, – мовив Теодорит. – Відтоді не розрішає безплідності, щоб не мати з жінками справунків.

– Мене переконав, – сказав Созонт. – Блаженний учинив достойно. Коли ж так, хто був батьком тих дітей?

– Її чоловік при молитві святого отця.

– Тоді