Око Прірви - Валерій Олександрович Шевчук

Але Созонт привів його за вухо до нас і тільки тут від пустив.

– Чого там ховавсь? – спитав грізно. – Підслухував? Карлик почухав собі вухо й блимнув очима.

– Хотів на вас подивитися, – сказав із болем у голосі.

– Як тебе звати?

– Мусій, – сказав карлик. – Я нічо погано-о-го вам не хотів.

– Тоді й ми тобі нічого поганого не зробимо, – сказав Созонт, – сідай біля нас.

Карлик опустився на коліна й сів на власні п'яти. Обдивився нас великими витрішкуватими очима.

– Чи посмакувала тобі сьогоднішня трапеза? – спитав Созонт.

– О-о! Сьо-о-днішня вечеря була смашна, – сказав карлик, і його обличчя засвітилося. – Сьо-о-одні у юшці було-о пшо-о-оно!

– Це пшоно принесли ми, – мовив Павло.

– Знаю! Ми любимо-о, ко-о-ли хто-ось прихо-одить, от! – сказав карлик. – То-оді в нас вечеря смашна.

– Давно тут живеш?

– О-о, давно-о! Живу і хліб жую, ги-ги! – карлик показав зігнилі зуби.

– А скільки тобі літ? – спитав я.

– О-о, не знаю! Багато-о! Я вже старий! Такий старий, як ви! Чо-ого-о б вам сюди, таким старим, йти?

– А чого ти сюди прийшов?

– О-о, прийшо-ов! – сказав карлик. – Тут мені до-обре! їсти дають. Не тра про-осити хліба! А ви теж не хо-очете про-осить хліба?

– Ми хочемо вилікуватися, – сказав Павло.

– Е, дарма прийшли! О-от кілько-о нас, а святий Микита ні одно-ого-о не вилікував. Каже, що-о вилікує, ко-оли по-омремо, ги-ги!

– Це сам Микита сказав? – спитав Созонт.

– Нє, Микита в буді сидить. Це сказали ті, що-о ко-оло-о ньо-го.

– А часто сюди люди приходять?

– Нє, не часто-о! Сюди важко-о йти! От! Але, хто-о прихо-одить, не завше відхо-одить. От!

– А що з ними робиться? – спитав Созонт.

– О-о, святий Микита їм по-омага…

– Як же він їм допомагає? – спитав Павло.

– А так, за хвіст та в то-орбину, от! – Карлик схопив себе за горло. – Клюк-клюк – і нема, ги-ги! А тоді в О-око-о – бух і бульть, – і він заклекотів, ніби горло водою полоскав.

– Вбиває й топить? – зчудовано спитав Павло.

– Нє, не вбива… По-омага… О!

– Але ти сам сказав. – Созонт узявся за горло. – Клюк-клюк!

– Еге ж, ги-ги! Але Микита ніко-ого не вбива. Микита у буді сидить.

– То це ті, що біля нього?

Але карлик не встиг відповісти. Його очі раптом розширилися, і він притьма кинувся навтьоки, а за мить сховавсь у кущах. Ми глянули у бік стежки й побачили, що по ній простують учні Микити, всі шість: Антоній, Теодорит, Симеон, Євагрій, Никифор та Георгій. Звернули зі стежки до нас і повсідалися хто де на землі.

– Що вам наговорив цей карлик? – спитав спокійно Антоній.

– Нічого особливого. Що сьогодні вечеря була смачна, завдяки нашому пшону.

– Ми нічого не сіємо й не збираємо, окрім дикого зілля, – сказав Теодорит, світячи мертвими очима. – Тож годуємо й годуємося тим, що дістаємо від людей як милостиню. Ні золота в нас, ні грошових запасів, бо гроші на ялмужну йдуть на харч, який часом треба й докупити.

– Таж звісно, – сказав Созонт.

– Нікого сюди не кличемо й не тягаємо силою, нікого не затримуємо. Люди до нас за своєю волею приходять і так само відходять, і ми з ними ділимося по-християнському. Що сказав ще карлик?

– Сказав, що святий Микита, – мовив Созонт, – не уздоровив жодного уломного та потворного.

– Мовив правду, – голос у Теодорита був розважно-повільний. – Святий Микита живе не для світу, чому ж має уздоровлювати людей для життя у світі? Лікує рани й вади душевні, власне, духовні, а не тілесні. Тілесні – уломність, почварство, слабкоум'я, як і здоров'я, силу, – дає людині Господь, і не належить нам у його волю втручатися. Духовне ж людина здобуває собі сама, і тут святий Микита допомогти може й хоче. Але людина має прийти до нього з вірою, я це вам уже говорив.

– Сказав карлик, – мовив Созонт, – що не всі люди, які сюди приходять, звідсіля відходять. Є такі, що їх пожирає Око Прірви. Чи вони тут вмирають чи їх убивають.?

– І це правда, – сказав розважно Теодорит. – На ваших очах Око Прірви пожерло Кузьму, которий богохульствував і ярісно не виявляв віри в святого, і не я його вбив. Буває, що тут люди вмирають, як і в цілому світі, не перемігши тілесних болячок. Убиваємо ж тільки тих, хто цього просить, – так, до речі, загинув на очах у брата Михайла розбійник. Потверди, брате Михайле, що розбійник прохав у святого смерті.

– Так було, – мовив я.

– Чинимо це завжди на очах людських, щоб мати без сумнівних свідків, ніколи не ховано і не через свою озлобу чи несприйняття. Окрім того, ніколи не вбиваємо зі своєї волі; тільки тоді, коли святий пророчо підтвердить, що приречений дійшов кінця життя. Тобто звільняємо людину від зайвих мук. Що було б, коли б розбійника забрали селяни, самі знаєте.

Він казав правду: злодія нещадно б мучили, а тоді забили б.

– Як розбійник вивідав стежку через болото й Око Прірви? – запитав Созонт.

– Стежку місцеві люди знають, з них і провідники для паломників. Ти, брате Созонте, сам провів селян до Ока Прірви й бачив, що вони пішли без нашої помочі. Цей же злодій у нас бував. Хотів забрати наше золото й гроші, яких ми ніколи не мали, принаймні золота чи коштовностей. Перерив цілого острова, навіть до святого лазив, але впав із драбини і зламав ногу. Тоді й відійшов зі своїми людьми.

– Чому ж його не пожерло Око Прірви? – спитав Павло.

– Ми Окові Прірви давати наказів не сміємо, а людей попереджаємо, як попереджали вас і Кузьму. В його волі брати людину чи не брати.