Око Прірви - Валерій Олександрович Шевчук

– Закопайте його! – сказав мирно Антоній. – Він те, що у Бога просив, дістав.

І пішов у хату, а за ним сховавсь у дверях Теодорит. Решта учнів, перемовляючись і пересміхаючись, ніби йшлося про милу забавку, подалися гуртом до стовпа, двоє схопило розбійника за ноги, ще двоє за руки і поволочили з двориська.

– Ото нажерся людської крові, – сказав Симеон. – Тяжкий, мов каменюка.

Я сидів під частоколом, заціпенілий, ніби побив мене правець.

Павло прокинувся невдовзі перед тим, як повернувся Созонт, і одразу ж спитав мене:

– Не бачу біля стовпа розбійника – де він?

Я не хотів його вражати після нападу хвороби, тому сказав коротко:

– Загинув розбійник.

Обличчя Павлове запроменіло всмішкою.

– Бачив уві сні, як той загинув.

І переповів розмову розбійника з Микитою, але сказав, що той сам собою помер після розмови із святим. Бачив він також: повернулися селяни й попросили, щоб їм віддали тіло злочинця, аби показати його тим, котрі їх послали. Селяни прийшли ніби під ворота й почали гукати:

– Дай нам, отче, тіло ворога нашого, через якого всі довколишні села не мали спокою.

Микита відповів:

– Хто його привів до мене, той із множністю воїв небесних прийде і забере його, очищеного покаянням, до себе, і не смутіть мене!

Селяни після того відійшли.

– Чи не так було? – спитав Павло.

– Саме так! – почули ми голос. Біля нас стояв Антоній і ледь-ледь усміхався. – Чи, може, бачив інакше? – спитав, зустрівшись зі мною очима; я відчув, що мене наповнює глупа ніч.

І мій язик мимовільно сказав:

– Так було, як він оповів. І, щоб виправдати свою брехню, додав: – 3 певними одмінами.

– Сподіваюся, ви обоє дістанете звільнення від святого Микити. Оповіжте про це чудо вашому знайомцеві, апографу, – сказав Антоній, і в його голосі почувся прихований глум, а може, й виклик.

Тим часом надійшов Созонт. На запитання Антонія, де він був, спокійно сказав, що розпитував селян, чи не чули якихось оповідей про чуда святого Микити, і ті розповіли йому, що блаженний має дар пророцтва. Свого часу по околицях розійшлася чутка: через рік настане голод та моровиця, а тодішнього року прилетить саранча – напророкував це святий.

І так усе, сказали селяни, й сталося: саранча була два роки тому, а голод і моровиця року минулого.

– Це правда, – мовив Антоній. – Можу це засвідчити. Сонце вже похилилося до заходу, коли все це говорилося, і Созонт спитав у Антонія, як скликають до трапези.

– Криком півня, – відказав Антоній. – Коли прокричить раз – ідіть ви, прокричать двічі – підуть жінки.

– А що то за діва, що її бачили в жіночому таборі? – спитав Созонт.

– Наша сестра в дусі, – мовив Антоній, – і духовна наречена святого Марта.

– Чи може мати наречену той, котрий не допускає до себе жінок? – спитав Созонт.

– Не він є наречений для сестри Марти, – сказав спокійно Антоній, – а вона йому. Він про сестру Марту відає в дусі не більше, ніж про інших хворих та уломних, – вона задля нього служить у жіночому таборі. Це так само як діви, що хочуть бути нареченими Христа, себе такими називають, але чи бере їх усіх у наречені Господь – забагато б їх було. Водночас не заперечує цього їхнього бажання.

– Марта теж хвора? – спитав Созонт.

– Усі ми тут по-своєму хворі. Святий наклав на неї покуту служби між уломних, отож вона й старається.

– Чому зібралося тут стільки почварних та уломних? – спитав Созонт.

– Їх покинули родичі, бо в мирі вони не живуть, а мучаться. Сказав-бо Христос: «Прийдіть до мене усі струджені та обтяжені – і я вас заспокою!» [16] І за цим заповітом святий Микита їх від себе не проганяє. Вони-бо приваб та зваб світу не відають, отже, ближчі до Бога, ніж ті, в миру, що в сітці заплуталися.

– Чому тримаєте жінок у загорожі, як худобу? – спитав Созонт.

– Бо вони і є худоба Божа. Коли б пустили вільно, вони б, як недомисленні, творили блуд. Сестра Марта їх у цьому сторожує.

– А чи не проникають чоловіки туди таємно, хоч би вночі?

– Уночі в нас сплять. А коли б хто й захотів проникнути, того пожирає Око Прірви.

– Ви його туди кидаєте?

– Ні, йде туди сам, ведений силою каяття.

– А чи не народжуються від цього діти?

– О ні! Ці люди не для розмноження. Господь про них подбав.

– Вибач мені цікавість мою, брате, – сказав Созонт.

– З'явлені сумніви ліпші притаєних, – відказав Антоній, і в цей час заспівав півень.

Ми відразу ж рушили на трапезу, бо, легко поснідавши і без обіду, були вже доста зголоднілі. З кущів, з-за дерев виходили, й виповзали, і видибували на стежку всі оті потворні й уломні, і вмить заповнили її всю, витворивши довгу чергу. Ми ж опинилися в її хвості, правда, стояли не впритул, а трохи віддалено. Ззаду не було нікого, нас тут, здається, ніхто не міг підслухати, тож Созонт-диякон проголосив своє слово-проповідь про гру. Переповідаю з пам'яті й своїми словами:

– Не відаю, чи вам дивно те, що бачимо й чуємо, але гадаю, що ці люди ведуть заплутану, ще не до кінця мені зрозумілу гру. Не бачу нічого лихого в грі, бо життя людське, за волею Божою, складається із