Око Прірви - Валерій Олександрович Шевчук

подав воду, як колись спрагненому Ізраїлю в пустелі. Тоді й утворилася ота криниця посеред Ока Прірви, яку ви переходили. Вода там чиста й солодка, з неї ми черпаємо й приносимо до діжки, яка стоїть біля поварні. Це робимо ми, учні святого: стаємо один біля одного й передаємо відра, а люди носять ту воду до поварні, поки не наповнять діжки.

– Чи можу позаписувати розповіді про святого від вас, його учнів?

– Розповіді про святого найвірогідніше тримає в своїй пам'яті Теодорит. Але коли Антоній дозволить, можемо оповісти немало й ми. Однак Теодорит має все те звірити, через що ліпше коли оповідатиме Теодорит. Звірити може й Антоній.

– Теодорит дорогою немало нам розказав. Чи є серед учнів преподобного такі, котрі вміють читати й писати?

– Один тільки Антоній.

– Отже, те, що я запишу, він має прочитати?

– Прочитає те Теодоритові, а той звірить.

– Звідки знає Теодорит історії про святого, коли він не зрячий; не бачив того, що діялося, і не може того прочитати?

– Йому оповів їх сам блаженний. Теодорит же те, що почує, ніколи не забуде й оповідей не змінює, а переказує їх слово у слово так, як це оповідав святий.

– Коли не маєте такої пам'яті, як у Теодорита, як звіряли його?

– Його звіряли не ми, а сам преподобний.

– Чи маєте тут Святе Письмо і читаєте його?

– Святе Письмо знає преподобний напам'ять. Менш знає Антоній. Теодорит знає те, що почув від обох; ми ж знаємо, що почули від трьох, власне, від Антонія й Теодорита.

– До святого допускаються тільки ці два?

– Зрідка хтось із нас, коли треба полагодити поміст чи стінки місця стояння святого чи коли прикличе котрого він сам.

Тим часом прийшли до поварні. Острів був зарослий де ревами досить високими, під ними росли кущі вільхи. Дерева вільхові, березові, але й було тут кільканадцять струнких сосон із золотими стовбурами. Острів піднято над рівнем болота досить високо, було тут сухо.

Євагрій попрощався й пішов, сказавши, що, коли в нас виникнуть запитання, можемо підходити до нього чи й інших учнів блаженного і, не соромлячись, розпитувати. Загалом він справив враження непогане, принаймні в ньому не було отієї пітьми, яка прочувалась у Теодориті. Відповідав на за питання чітко, ясно, без багатозначних утаювань, отож це була душа простіша. Я подумки чудувався спокою Созонта після жахкої трагедії із Кузьмою в Оці Прірви – вівся так, ніби того Кузьми ніколи не існувало і ніби не було страшної загадки його смерті. Більше того, відразу ж почав у звичний свій спосіб розшук і вже одного з учнів Микити поспитував. Я ж досі не міг загасити трем у тілі, а у вухах усе ще стояв Кузьмин крик, через що слухав розмову Созонта із Євагрієм упіввуха і, може, не зовсім точно її тепер передаю, хоч маю пам'ять, здається, не гіршу, як у Теодорита.

Кухарем був одноокий чоловічина, одягнений, однак, у селянську одежу, обличчя й руки мав майже чорні: чи від диму, чи від сонця, бо поварня не мала будови: казан умуровано в піч із високим димарем. Харч він у нас відібрав без жодного слова, тоді підняв дерев'яне віко, якого спершу не помітили, на землі і зніс усе в невеликий льошок. Тут-таки стояли дві чималі бочки; щоб набрати із них води, внизу були чопики – більший, щоб вода лилась у цебро, яке тут-таки стояло, і менший, можливо, для того, щоб воду наливати у менший посуд. Созонт витяг кухлика й попросив у кухаря дозволу напитися. Той нічого не відповів, тільки махнув рукою. Ми напилися води, котра була в цебрі, з Созонтового кухлика, вода й справді була солодка й болотом не віддавала. Созонт спробував заговорити до кухаря, ставлячи йому невинні запитання, але той упер в диякона єдине око, яке за палало раптом, і знаками попросив нас відійти, отже, чи був німий, чи взяв на себе обітницю мовчання.

Були полишені самі на себе, тож рушили на обхід острова. Досі на ньому нікого не зустрічали, хоч і чули за кущами якийсь шерех; тепер же почали заглядати за кожного куща і вражено відкрили, що острів населено найдивовижнішими почварами та уломними людьми: були тут безносі, безрукі, сліпі, кретини з важкими, тупими лицями, карлики, пласко лиці істоти із вузькими очними розрізами, ніби щілини, чоловіки, юнаки й хлопці із наростами на ногах, на спині, на обличчі, в декого лице покривалося червоними плямами, часом почорнілими і нарослими – це звуть, здається, вовчим м'ясом. Уздріли ми й хлопця з шістьома пальцями на руках і ногах; помітивши нас, він здивовано став і відслонив грубезну долішню губу – все це були істоти чоловічої, статі. Дехто із них, побачивши нас, ховалися чи й тікали, а деякі завмирали й нерушно в наш бік дивилися. Одягнені були хто як, здебільшого в лахи темної барви, більшість – босі, лише дехто в неймовірних шкарбанах чи личаках. Тут і там натрапляли на логовища, складені із сіна, гілок дерев – ними логовища оточували – й соснової глиці. Ми обійшли острів спершу вздовж берега, принаймні тут ніяких будівель не віднайшли.

Євагрій, очевидно, сказав правду: острів зусебіч оточували болота, і незнаюча людина сюди й справді потрапити не могла так само, як і вийти звідси. Водночас відчували, принаймні Созонт, узагалі чутливий на такі речі (про те він нам шепнув), що хтось за нами невідступно стежить. Відтак Созонт тихо попередив, щоб ми почутого й баченого поки що не обговорювали, бо це може увійти у вуха того, котрий за нами нюшив. Для вивірки ми кількаразово поверталися і йшли в протилежний бік, але вистежувача так і не побачили, хіба чули шерех, який швидко віддалявся. Зрештою, це міг бути хтось із острівних почвар, запалений цікавістю до новоприбулих. Мені ж і Павлу кортіло обговорити усе дивне й незвичне, побачене тут, але Созонт це нам знову заборонив, і тут я збагнув, що він, як кожен мисливець чи вивідувач, людина вельми сторожка й бачна – зрештою, пам'ятаючи про те, що сталося із Кузьмою (а чи можна таке забути?), нам треба було